Нарис про вчительку         

Скільки себе пам’ятає, вона завжди мріяла бути вчителькою. Споглядаючи за роботою своєї першої наставниці, уявляла, як сама проводитиме уроки, якою вимогливою, але доброю  буде.  І неодмінно її  любитимуть діти, адже й вона їм віддасть своє серце. Вже й десятий клас закінчувала, а не було навіть іншої думки, ким стати. Зранку бігла на уроки, а вдень чи ввечері гралася у школу, писала крейдою на імпровізованій дошці (насправді це була біла глина, і мама сварилася, що навкруги все запорошено), виправляла помилки в зошитах уявних учнів. Бувало, й справді допомагала своїй вчительці перевіряти учнівські домашні завдання, і радості тоді не було меж. Що вже говорити про уроки, які їй довіряли проводити в різних класах з різних предметів, коли  не знаходили заміни серед учителів! 

          Учитель… Це ж якою людиною треба бути, щоб стати гідним цього почесного звання? 

Їй не було складно визначитися, адже дві її тітки, двоюрідна сестра – педагоги. Одна – директор школи, друга- учитель-методист, заслужений учитель України, і всі вони – вчителі української мови.. Підлітком, слухаючи за великим родинним столом їхні розповіді, думала:" Буду не гірше". Не меншу роль у вирішальному виборі професії відіграли педагоги, особливо вчителька української мови. Її останні на випускному вечорі слова "у тебе вийде" вона (тепер сама учитель української мови з 20-річним стажем) згадує щоразу, як доводиться іноді складно.

         Навчання у Криворізькому державному педагогічному інституті. З кожним семестром, з кожним курсом мрія ставала все ближчою. З червоним дипломом (не соромно!) прийшла на роботу в новеньку школу, яка відкривала свої двері дітям лише другий рік. Тепер вона Наталія Петрівна – учитель української мови та літератури. Колектив творчих однодумців радо прийняв молоду вчительку. Адміністрація підтримувала, направляла, корегувала, заохочувала, доручала. І вже через три роки Наталія Петрівна мала ІІ кваліфікаційну категорію, а ще через два роки за результатами фронтальної перевірки школи – першу. Керівник шкільного методичного об’єднання вчителів суспільно-гуманітарних дисциплін, заступник директора з виховної роботи. Додому поверталася вона, як правило, не раніше шостої вечора. І знову - за роботу. Чи не хотілося їй спокою, відпочинку, чи не хотілося їй усе кинути? Зізнається: були хвилинки слабкості. А як же " у тебе вийде", а чи будеш ти себе поважати, якщо все кинеш, злякавшись труднощів?  Далі – знов робота, турботи, обов’язки,  атестація на вищу категорію, присвоєння звання «Старшого вчителя»…

     Добре, що доля якось так щедро послала Наталії Петрівні на життєвому й професійному шляху здебільшого гарних людей, що могли підтримати, порадити, сказати схвальне слово. А це надихає, додає сил. Тож крутиться колесо творчості. Поки що воно не зупиняється. Її починання підхоплюють учні, самі намагаються творити і жити за законами добра.