Творчі роботи учнів

Бублик Альона

Дата народження                      30.05.1998

Місце народження                    м. Павлоград

Рід діяльності                            учениця ЗШ №20(2004-2014), ЗШ №5(з 2014)

Обдарованість                           література, образотворче мистецтво

Захоплення                                східні танці,читання книг,                                                                                                                         флористика, малювання

Досягнення                                 переможниця міських літературних                                                      конкурсів «Розкажіть нам про                                                      щастя», «Літературні таланти                                                      Дніпропетровщини», обласного                                                      літературного конкурсу «Собори                                                      наших душ», міського та обласного                                                      етапів мовно-літературного                                                      конкурсу ім. Тараса Шевченка

Друк                                             оповідання «Птаха перелітна» у  журналі «Бористен», замітка в                                                         газеті «Популярні відомості», оповідання  в альманасі  «Собори                                                      наших душ»

                               Оповідання

  Дитина – це щастя для кожної родини. Коли народжується це маленьке, беззахисне, безпомічне, поморщене дитинча, яке нічого не розуміє у цьому житті, не може самостійно рухатися і щось робити, воно дивиться на маму й тата великими та щирими очима. Батькам відкривається сенс життя. Вони стають сильнішими і витривалішими, загартовують свій характер, приборкують власні бажання, страхи і дарують всіх себе своїй дитині – донечці чи синочку. Яке ж це чудо – стати батьками! Яка ж це відповідальність – турбота про людину, якій дав життя!

  У місті Біла Церква жила родина, ще молода сім’я Іваненків. Олексій і Марія – звичайні молодята. Олексій –робітник архітектурного бюро, Марія – ще студентка четвертого курсу історичного факультету. Познайомилися вони теплого травневого дня, коли відпочивали у парку кожен своєю компанією. Це було кохання з першого погляду. Олексію дуже сподобалася щира та ясна посмішка Марійки. Марії ж – добрий погляд та неймовірна жага до життя Олексія. Вони проговорили увесь вечір і ніч. Здавалося, що давно знали один одного, а просто давно не бачилися, і хотілося розказати усе-усе, як жили один без одного. Вранці обмінялися телефонами і пообіцяли зустрітися на нейтральній території наступного тижня. Як же дівчині кортіло швидше побачити Олексія! І як же вона чи то боялася, чи то соромилася прийти на зустріч. Неначе передчувала: мало статися щось. І це «щось» вабило, інтригувало, змушувало думати, думати, думати і… уявляти. Але того, що побачила Марія, вона собі ще й не уявляла. На домовленому місці зустрічі стояв великий кошик  з білими трояндами, а в ньому – записка «Виходь за мене заміж». 

І поки Марія тремтячими руками намагалася утримати записку і вкотре перечитати її зміст, Олексій підійшов непомітно до дівчини і прошепотів:

- Тільки-но погодься!!! Тільки повір мені!

Спантеличена Марія, як уві сні, не розуміла, що відбувається і чи це правда все? Але її губи вже вимовили:

- Я згодна, Льошо!

  Щаслива пара закружляла у танці прямо серед парку. Наступного дня подали заяву, а вже  в червні зіграли весілля. Та таке гучне, що не було того, хто не чув би про нього! Потім подорож до Куби. Сімейне життя складалося у них дружно і легко. Навіть не вірилося, що так буває і що так буде вічно.

  Марія закінчила інститут та влаштувалася у свій же рідний вуз викладачем історії. Олексій теж не сидів на місці, чим заслужив повагу співробітників і підвищення. Тепер він – заступник начальника відділу. До того ж, і ключі від новенької квартири, хоч і однокімнатної, отримали. Щастю не було меж.

  За рік у родині Іваненків побільшало. Марічка народила здорову гарненьку дівчинку.

-         Щастя! Щастя! Щастя! – кричав Олексій, біжучи до пологового будинку з величезним букетом білих троянд.

-         Приймайте, батьку, свою дівчинку, свою принцесу! – вийшовши на поріг з дитиною, казала акушерка.

-         Дякую, дякую Вам! – не відриваючи очей від немовляти, промовив щасливий молодий татко.

-         Не мені дякуйте, а дружині вашій, яка добренько постаралася, народжуючи дитинку.

-         Все одно дякую!

-         А як ми назвемо нашу донечку? – звикаючи до слова «донечка», спитала Марійка.

-         Напевно…Христина! Тому що вона вижила і народилася. Наче сам Господь сказав їй: «Ти повинна вижити.»

-         Христина? Добре. Дуже хороше ім’я! – погодилася щаслива мама.

  Роки йшли, а дівчина зростала, розвивалася та потроху пізнавала це життя. Ось уже і 5 рочків Христинці. Розумом та кмітливістю вона виділялася серед своїх однолітків у дитсадочку. Мріяла бути справжньою пані. Ходити у довгих сукнях і жити у палаці. А ще мріяла поїхати до батьківщини Попелюшки, до Франції, але це бажання стало фатальним для маленької дівчинки!

  Дорогою до аеропорту машина потрапила у страшну аварію. 

Виною тому була негода і п’яний водій зустрічної автівки, якому було усе одно. Якимось чудом Марійка та Олексій залишилися неушкодженими, а ось Христинка… Дівчинка від удару вилетіла з машини і опинилася в десяти метрах від неї. Не було ніякої надії на те, що Христинка виживе, не те що рухатися, ходити…

  Головну операційну звільнили для того, щоб надати допомогу Христинці. Найстрашніше було чекати. Година… дві… чотири… Батьки не полишали віри, але боялися почути вирок лікарів. Нарешті вийшов лікар.

-         Пробачте..- тільки й вимовив.

-         Що сталося?! Що?! Кажіть, не мовчіть!

-         Будь ласка… - благала Марія.

-         Ваша дочка жива, але ходити вона ніколи не зможе. Велику катастрофу не витримав маленький організм. Нам нічого не залишається, як ламати кістки.

-         Ви що?

-         На жаль, вибору немає. Наші спеціалісти справжні професіонали, вони зроблять усе, що від них залежить!

  І знову операція. Знову виснаження і переживання. Тривога на серці подружжя не зникала, не стихала, біль давив. Вісім годин операції видалися вічністю.

  Операційну відкрили, лікарі по одному виходили. Марійка підбігла до головного лікаря, заплакана, стривожена, налякана, як підбита птаха.

-         Що? –тільки й вимовила.

-         Операція пройшла успішно, але.. ні, не зможе-таки ходити. Рухатися, сидіти, та й то завдяки гімнастиці, процедурам, повільно відновлюватиметься…

-         Не зможе ходити? Ні! Ні! Де вона зараз? До неї можна?

-         Звісно, але дівчинка ще спить, наркоз.

  Навідавши доньку, Олексій поїхав додому, зібрав необхідні речі й знову щодуху помчав до лікарні. Марія залишалася поруч із донечкою. Щодня, щоночі, щохвилини.

  Минав тиждень за тижнем, Христинка потроху приходила в себе, вчилася знову посміхатися, бачачи сонечко. І вже через півтора місяці жила вдома. А вдома, як відомо, і стіни допомагають. Тут і іграшки, і рідні люди, і рідний простір. Гімнастика, відновлювальні процедури, віра в себе дали позитивний результат: Христина почала рухатися. Але рухалися лише верхні кінцівки, а ноги все ж залишалися неслухняними. Звісно, це засмучувало дівчинку, але батьки заспокоювали:

-         Донечко, не засмучуйся. Все ще попереду. Ти сильна, ти упораєшся, ми віримо в тебе.

-         Дякую, я вас люблю.

  Звично минали день за днем, місяць за місяцем, рік за роком. Масажисти, ортопеди, тренажери…

 … У той день усе було, як завжди. Усе, крім одного.

     -    Донечко, до тебе Павло Олегович. Добрий день вам, шановний, - озвалася мама.

     -    Доброго дня, Маріє. Як там Христина? У мене до неї важлива справа. Чи дозволите?

     -    Звісно, вона зранку чекає.   

  Одразу увійшовши, Павло Олегович привітався з Христиною:

-         Привіт, як справи, як ти?

-         Добре, дуже добре. Руки вже не такі слабкі. А ноги… не слухаються, і все тут.

    То нічого. Ти сильна, наполеглива. Головне, я помітив: м’язи рук стають все сильніші. Та й пальці ніг, здається оживають. Тому давай-но до нас у спортивний інтернат. Чи бажаєш ти займатися професійним плаванням?

-         Плаванням?.. – зачудовано перепитала Христинка. – Так, я бажаю, дуже бажаю.

-         Ну і добре. З батьками я вже поговорив. Звісно ж, ти можеш приїжджати додому. Не хвилюйся, в інтернаті дуже хороші умови. А тренування не дадуть сумувати.

-         Так, я згодна! – ще раз, уже впевненіше, погодилася дівчинка.

-         Я приїду за тобою у вівторок, - сказав, прощаючись, Павло Олегович.

  Коли пішов ортопед, Христина почала розмову з батьками. Говорили довго, але прийшли до спільної думки. Христина повинна їхати до спортивного інтернату.

  Прощатися було важко, болісно. Як же буде дівчинка без батьків? Тому були й сльози.

-         Христинко, ми тебе дуже-дуже любимо! Донечко, пам’ятай про це.

-         Мамо, тато, і я вас люблю. Обов’язково приїду на вихідні! Бувайте!

-         Бувай, люба!

  У Христини почалося нове життя. В інтернаті її прийняли привітно й щиро. З’явились нові друзі, справжні подруги. На тренуваннях вона викладалася на повну силу її ще не зміцнілого організму. Тренер на зборах ставив Христину всім у приклад, відзначав як трудолюбиву дівчину, сильну характером і волею до перемоги, в першу чергу, над самою собою. Тому було вирішено включити Христину до юніорської збірної з молодіжних параолімпійських ігор. З цією радісною новиною юну спортсменку привітав ортопед Павло Олегович:

  - Христино, я радий за тебе, я вірив у тебе. Ти їдеш на олімпійські ігри до Франції. А знаєш, що це означає? Так, так, ти вже перемогла! Свій біль, безнадію, саму себе! Вітаю!

  - До Франції… - це для Христини було символічно. - Я, Павле Олеговичу, не зовсім вірю, що все вийде. Я ж… Не знаю… Не знаю… Але буду старатися! Франція…

 …Минуло ще чотири роки. Країна квітами зустрічала олімпійську чемпіонку Іваненко Христину – просту дівчину з непростою долею.

Оповідання

                                                                          

   - Ой, мамо, подивися! Подивися швидше-бо!

 - Куди, доню? – не могла зрозуміти Марія Федорівна.

- Та вгору, вгору ж! – дівчинка боялася, що мама пропустить і не помітить лелек, що летіли десь далеко-далеко . І ця картина трохи прикрасила похмуре осіннє небо, затягнуте низькими, важкими, сердитими сіро-асфальтовими хмарами. І вже дрібний, але холодний дощик не так дошкуляв, навіть вітер, здавалося, притих, зацікавлений веселим окриком Оксанки.

   Оксанка, десятирічна учениця Криворізької школи-гімназії, зростала допитливою, мрійливою дитиною. Не раз мама говорила батькові, що їхня дочка обов’язково стане неабиякою людиною. Оксана любила своїх батьків, друзів, свою вулицю- тиху, затишну, яка простяглася коло самісінького парку з розкішними вербами над ставочком, де влітку вона з подружками подовгу засиджувалася на крайній лавці у безкінечних розмовах. Любила вона і своє місто, що здавалося повним невідкритих таємниць. Чому місто наше має таку дивну назву? А скільки в ньому живе людей? А яка вулиця найдовша? Такі питання частенько задавала Оксанка батькам, подружкам, учителям.

   Щоразу, повертаючись зі школи, дівчинка знову, весело наспівуючи улюблену пісеньку, кудись поспішала. А баба Настя і баба Галя, які традиційно займали найвидніші місця колопід’їздної лавки, щоразу питали: «Дитино, ти знову десь поспішаєш?»

-         Ой, запізнююся на гурток малювання! – на бігу відповідала Оксана. Або:

-         У нас зараз театральна студія!

Ось так у постійних приємних клопотах минали четвертий, п’ятий, шостий класи... Оксана була не просто здібною і сумлінною ученицею, вона стала гордістю школи. А що вже батьки не могли нарадуватися! Бог послав їм одну дитину, але яку!

   Якось баба Галя, черговий раз провівши поглядом Оксанку, зітхнула і сказала Марії Федорівні: «Виросла вже дитина. Зовсім доросла стала. Он і фігура дівоча вимальовується, та й погляд зовсім серйозний, дорослий... Скоро полетить пташка з гніздечка.» Марія Федорівна нічого не відповіла, а тільки подумала: « Полетить, та недалеко. Не дальше,як педагогічний, мабуть. Вона ж така наша, рідна! Не зможе далеко, ні, не поїде з міста вона. Ні.»

   Відзвучали останні акорди випускного балу, змахнули тато й мама останню сльозинку, дивлячись на дорослу доню, розтривожилося серце батьківське. Що то воно буде далі? А Оксанка успішно здала екзамени до Київського вузу. Першокурсниця Оксана Затишна одразу виділилася серед своїх однолітків неабияким розумом, кмітливістю, моторністю і здатністю до самовдосконалення. Що їй легко ще в школі давалися англійська мова,світова  література, історія, то й в університеті не було проблем. Усі викладачі,професори одностайно проголосували за кандидатуру Оксани від першокурсників факультету перкладачів як студентку-практикантку на базі американського вузу.

-         Доню... – тільки й вимовила мама, почувши звістку від своєї перелітної пташки, як тепер вона називала Оксану.

-         Кхе... Ну... Та що ж... – прокоментував батько.

Віднедавна самотні Марія Федорівна та Павло Кирилович фізично відчули подих розлуки і бозна-якої відстані.

   А Оксана щебетала їм про неймовірне везіння, про широкі можливості, про знамениті американські багатоповерхівки, про потопаючі в огнях американські міста, про океан, зрештою. Їй, безумовно, теж шкода розлучатися із батьками, але ж... таке випадає раз у житті! І батьки це також розуміли.

- Будь розумничкою, телефонуй або пиши нам, бо ми хвилюватимемося!

- Я вас люблю! Все буде добре! – на прощання Оксана поцілувала тата з мамою.

   В Америці Оксана отримала прекрасні знання й навички, її запримітили, запропонували залишитися ще, а потім ще...

   Минав рік за роком.

   Оксана закінчила навчання. Була задоволена всім. От тільки за батьками сумувала. Та вона ж знала, що з ними все в порядку, іноді телефонувала, іноді писала. Останній раз вона повідомила на Батьківщину, що відкрила свою справу, діла йдуть вгору. А ще через два роки Оксана розширила мережу свого агентства. Бізнес приносив чималі доходи. Дівчина систематично відсилала батькам гроші, допомагаючи стареньким. Престижне авто, велика квартира, модна зачіска. Хто тепер впізнає в Оксані колишню скромну щебетушку? Блискуче життя захопило, закрутило по вечірках, салонах, клубах, ресторанах. А хіба вона не заслужила всього цього своєю працею? Заслужила! Ніби виправдовувалася сама перед собою чогось молода бізнеследі.

   Якось повенувшись пізно після ділової виснажливої зустрічі з новими партнерами, Оксана просто впала в широке крісло й поринула в спогади. Десь лежали її старі фото. Переглядала, згадувала, то посміхалася, то зажурено дивилася у вікно. «Треба зателефонувати!»- майнула думка, і дівчина помчала до комоду, де кинула свій телефон. А там досі відучора лежав лист від батьків, так і не прочитаний.

   «Люба донечко!- писала мама своїм розмашистим почерком.- Здрастуй, моя пташко! Як твої справи? У нас, дякувати Богу, все гаразд. Батько хоч і крекче та скрипить, але все ще працює. Йому й зарплатню підвищили. Спеціаліст! Я займаюся господарством та подумки з тобою розмовляю. Як ти поїхала, наш будинок став пустим. Сумуємо дуже, доню. Приїдь, погостюй хоч недовго. Чекаємо, любимо тебе. Твої мама і тато.»

   «Що ж я наробила!» - не стримавшись, вигукнула Оксана. Дві зрадливі сльозинки застигли в очах, і серце занило у грудях. Перед очима з’явилися картини дитинства, отчий дім, рідне місто, вулиця… Дівчина докоряла собі, що все більше укорінювалася в чужу землю, покинувши напризволяще своїх батьків. Лист, який тримала Оксана в руках, пахнув мамою, їхньою домівкою. У цю хвилину вже ніщо не могло перконати дівчину залишатися в Америці й надалі.

   Клопоти з продажею бізнесу швидко закінчилися. Щаслива від правильно прийнятого рішення Оксана сходила на трап літака до України. Спасибі Америці за освіту, досвід, нові враження. Зустрічай перелітну птаху, Батьківщино!

   Там, високо в небі, Оксана відчула, як їй страшно подивитися батькам в очі, уявляла їхню зустріч через стільки років розлуки. Не одразу дівчина переступила поріг власного дому. Спершу завітала до маленької церковці поблизу парку, помолилася. Зібравши свої сили, Оксана підійшла до квартири, трохи постояла, перевела дух і подзвонила в двері. Їх відкрила мама, її люба матуся! За нею стояв батько, похилений, із зморшками. Батьки хотіли обійняти дочку, але дівчина кинулася в ноги, просила пробачення, хоча точно знала, що зла її батьки на неї не тримали.

                                                           Оповідання

Я часто згадую своє щасливе дитинство,проведене у бабусі на Західній Україні.Сама я родом з міста-робітника. Мій рідний дім - це Дніпропетровськ.Край шахтарів,металургів та промисловників.Виросла я і бачила кручі Дніпра,велетні-тополі,.Ходила по землі,по якій ходили предки наші - козаки,бачила зорі,які вказували шляхи Богдану Хмельницькому.Все дитинство я провела у безперервному ритмі.Багато читала,багато знала та добре вчилась,за це батьки мене заохочували.Завжди цікавилася міфологією України,прочитала численні книжки, пов`язані з мавками, лісовиками, водяниками, духами. Однолітки дивувалися,як це може подобатися дівчинці.А я захоплювалася цим.

Надворі був 2001 рік.Я закінчила тоді восьмий клас.Перший місяць літа пройшов на морі навіть непомітно.Плани на липень в мене були однозначні - провести місяць в улюбленої бабусі на Закарпатті.І моїм планам була доля статися.В лічені дні батьки зібрали мої валізи і відправили зі сльозами на очах до сім`ї на захід.Моя подорож на інший кінець України тривала досить довго, та зі сном все пройшло швидесенько.На станції мене вже чекала радісні бабусі,дідусь та тітка Маша.Це був найзворушливіший момент на той час.Ми обійнялися,розцілували один одного та відправилися на маршрутці у рідне село

Кушниця. Приїхавши додому, у той же час я швидесенько відправиася на гору до своєї кімнати, аби перевдягнутися та розкласти речі. Нічого так і не змінилося там. На стінах так і висіли шпалери з кульбабками, біля вікна так само стояла величезна скриня з моїми дитячими речами.Ті самі полиці,те саме ліжко.Все це нагадувало мені мої п`ять років,шість,сім, стільки спогадів,що й не перерахувати. Розклавши речі,відправилася до кухні, звідти доносилися надзвичайні аромати бабусиних пирогів з капустою та справжнього борщика.Ми зібралися за одним столом,довго спілкувалися,смачно обідали.Бабуся і дідусь дуже скучили за мною, і це було видно навіть тоді, коли вони просто мовчазно дивилися на мене.Наші почуття були взаємними.Я не була в цих краях,не бачила рідних та друзів вже 3 роки.Від цих місць повіяло мені тим дитинством,яке не повернути.Подякувавши за смачний обід, я відправилася до своєї подружки Іванни. Її я не бачила років так 5, а все через те, що вона тепер живе у Львові,а в Кушницях буває лишень літом,як і я.Вийшовши на подвір`я, навпроти я побачила знайоме обличчя - ц е була вона,Іванка. Ми побігли одна до одної,обійнялися та навіть заплакали.Присівши на п`ять хвилин на лавочку, ми провели разом  з години три. Ми щебетали про все, про що тільки можна.Скучівши одна за одною,  ми завжди допитувалися про факти з життя,чим займаємося і все таке інше.І тут ми торкнулися теми міфології України.Виявилося,що Іваннка теж цікавиться міфологічними істотами нашого краю.Я розповіла багато цікавого ,поділилася фактами.Натомість подружка розповіла мені от що.Нібито у ніч на Івана Купала на землю виходять мавки та лісовики.Ті, хто трапляються їм на шляху опівночі, тих вони залоскочуть до смерті або затягнуть до дна річки. Мене це дуже здивувало та зацікавило.Я хотіла побачити хоча б одним оком тих істот,та то все було, мабуть, надприроднє.Що найголовніше, день, коли це все мені розповіла Іванна, то було шосте липня, і до свята зоставалося півдня.Ми вирішили,що підемо на свято Купала.Зробили гарні віночки,аби запустити їх на річку.Випрасували сорочки.Ми були повністю готовими.Я завжди мріяла пострибати через вогнище,пустити вінки по річці,поворожити на судженого,а тут така можливість! Взагалі у нашому селі дуже шанують традиції минувщини, і це мені подобається.Ми розійшлися по домівках, пообіцявши, що зустрінемося о десятій біля сільради, де починається свято.Бажання скоріше потрапити на свято допомогло мені нібито перемотати час уперед. Час виходити підійшов.Бабуся зрозуміла моє бажання піти,бо сама полюбляла ходити на Івана Купала з дівчатами.Я вийшла з будинку та відправилась до сільради.У темряві виднілися обриси кострища,чувся гул та сміх парубків та дівчат.Я намагалася не дивитися у темну безодню ночі,бо там мені здавалися якісь обличчя, це мене лякало. Нарешті я дійшла до натовпу.Всі були такі ошатні,такі веселі.Мене привітали дівчатка,ми познайомилися й пішли веселитися. Стрибали через кострище, їли смачні ласощі.Парубки загравали до дівчат, юнки ж тільки сміялися.Час доходив до півночі, дівчата побігли до річки, аби запустити вінки.Це так було незвичайно для мене, та дуже сподобалося мені.

 Ми почали співати народні пісні,сиділи на бережку.Аж тут дівчата заверещали,зірвалися з місця та побігли в сторону села.Я зосталася сама.Мені було страшно, я відчувала якусь незрозумілість.Питання, чому вони мене кинули саму біля річки вночі, не виходило з моєї голови.Я встала і почала стрімко йти у сторону виходу з  лісу.Щось дивне почало відбуватися.Звуки ревіння дикого звіра переслідували мене.Я бачила вогонь, у кінці мені здавалося, що ось -ось і я вийду звідси,але цей вогонь кудись дівався,ніби біг від мене.Чим ближче я підходила,тим далі віддалявся вогник.Ревіння не припинялося.Щось надприроднє творилося.Мені стало страшно.Я вже жалкувала,що прийшла до річки,що прийшла на свято,що зовсім приїхала на Закарпаття.Я почала бігти швидкошвидко, набираючи швидкість.В мене перехопило подих.Я зупинилася,аби віддихатися, та щось до мене доторкнулося.Я повернулася, але там нікого не було. Спрямувавши свій погляд вперед, я побачила перед собою дівчину з довгим волоссям, вона стояла у сорочці, її шкіра була синюватого кольору,обшарпана і здерта,червоні очі.Такою вона постала переді мною.

-Здрастуй,дівчино.Чого ти забула тут? Чи щось хотіла?

Я зніяковіла.

-Я вже йду.Я нічого вам не зроблю.Будь ласка, відпустіть мене.

Сльози починали текти по моєму обличчю.Я не могла опанувати свої емоції.

-Чого ж ти плачеш,дитя моє?!Нічого поганого я не зроблю.Ти, мабуть, мене впізнала?

Близько хвилини я стояла і мовчала, ніби оніміла.

-Так...

-Ти вельми догадлива.Що ти робиш тут, одна, вночі?

Дівчина повільно наближалася до мене.Вже майже я відчувала доторки холодних пальців до моєї шиї.Я почала здавати назад.Під ногами не відчувала землі,руки були ніби ватяні,а очі сльозилися.Різко я повернулася і побігла що є сили.Та не тут -то було.Тільки -но я починала бігти, мене щось валило за ноги на землю.Я знову піднімалася,знову бігла,знову падала.Дівчина гучно реготала,це було дуже лячно чути.Я намагалася закрити вуха руками, та мої руки хтось відтягував.

-Тепер ти розумієш мої сили.Ти не повинна була приходити.І за це ти поплатишся.

ДІвчина взяла мене за ноги за потягнула у сторону річки, я намагалася кричати,та мені ніби хтось вимкнув звук,я намагалася держатися за гілля,коріння дерев, та ніби хтось розжимав мої пальці.Я вже наближалася до води.Я відчула холодну воду на моїх ногах.Обличчя мавки я не забуду ніколи.Кровожерливий погляд,слина пінилась з рота... Я кричала щосили, та мене ніхто не чув...Вже наполовину я була у воді.Я готова прощатися із життям.В останній раз прочитала Отче Наш та була готова померти,бо то був кінець.Я поринула з головою під воду.І тут я стрепенулася, почала відкашлювати залишки води. Ковтала жадібно повітря.На мене дивилися сумні очі Іванни та інших дівчат.

-Шо зі мною?Що то було?Ви врятували мене від неї? Вона вже затягнула мене під воду...

-Що з тобою?-спитала мене Іванна.-Хто- вона? Хто затягнув тебе під воду?

-Ну вона...мавка

Дівчата подивилися на мене косо,вони дивувалися та думали, що то мої галюцінації

-Послухай,-почала Іванна,-ми з тобою та дівчатами після того,як пускали вінки, вирішили скупатися, бо вода, на диво, тепла.Ми швиденько зайшли у воду.Всі плескалися,пірнали,сміялися.Та тут ти різко пішла під воду.Тебе звела судома на ногах.Марічка витягла тебе на берег.Почала робити все можливе, перші хвилини ти ніяк не реагувала на допомогу Марічки,та через хвилин 5  почала відкашлюватися,ну а потім вже й прийшла в себе.

Тепер- то я зітхнула з полегшенням.Все то була мара.Я зраділа тому.Ми вирішили йти додому,бо таких пригод годі з нас.Мене провели.Я прийняла душ. Перевдяглася у сорочку, присіла на ліжко та почала все згадувати. Ніби пам’ять моя стерлася.Та одна лиш згадка зосталась - синці на ногах.Помітивши їх, я  й зрозуміла, що то зовсім була не мара...

   

             

                                      Зимова пісня

                         Нічною завірюхою тишу порушено.

                         На біле полотно зими

                         Дивлюсь зворушено.

                         Дерева срібні і гілки –

                         Все снігом зачаровано.

                         Та буду змушена піти:

                         З тобою дуже холодно.

                         А хочеться страшенно

                         Забути цілий світ,

                         Та знову ТИ щоденно

                         Мені: «Привіт! Привіт!»

                                    

                                       Улыбнись

                  Улыбнись, ведь это дарит тебе счастье.

                  Улыбка на твоём лице прекрасна!

                  Тогда весь мир в твоих глазах

                  Светлее станет, словно небеса.

                  Ты по-иному всё поймёшь,

                  Когда с улыбкой в жизнь пойдёшь.

                  Шагай по новому пути,

                  Оставив грусти позади.

                  Будешь с улыбкой вдаль идти –

                  Осуществишь свои мечты.

                  И если вдруг придёт печаль,

                  Скажи: «Я – лучший!» и дерзай.

                  С улыбкой утром, ночью быть –

                  Она так любит в тебе жить!

«Чемпіон»

Хвастав в школі мій сусіда Родіон,

Що він майже олімпійський чемпіон.

-Я, - говорить, - гирю пальцем підійму,

Поверх планки на три метри плигону!

А як бігтиму, ніхто не здожене.

Всі це знають, тому й цінять всі мене.

Я спитав: « Анумо, завтра на лужок

Позмагаємось з тобою , мій дружок!»

В Родіона настрій чомусь зіпсувавсь,

Він нечутно якось й тихо десь сховавсь.

А дружки його сміються: «От так-так,

Він у нас тільки хвалить себе мастак!

А насправді наш чудило  Родіон -

Пасти задніх-таки справжній чемпіон!

Коли бігти треба, Родя шкутильга:

В нього раптом розболілася нога.

У футбол клас дружно виграє -

Родіон хворіє, з ліжка не встає.

Ось такий у нас є в класі Родіон!»

А чи  вам такий стрічався «чемпіон»?

Робота

учасника ІІ етапу

Міжнародного мовно-літературного

конкурсу ім. Т.Шевченка

учениці 

Павлоградської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів № 20

Арушанової Карини Віталіївни

1. Складіть розповідь про вулицю, на якій ви  проживаєте. Чиє ім’я вона носить, і чиїм іменем ви б хотіли її назвати?

(Описана вулиця є рідною і для вчительки. 

На фото: Наталія Петрівна з сином коло подвір'я на рідній вулиці)

   Якщо за моєю школою звернути ліворуч з головної міської вулиці Дніпровської, то можна опинитися на рідній мені вулиці Пугачова. Вона дістала назву на честь ватажка народно-селянського руху. Наша вулиця почала забудовуватися у 1960-х роках минулого століття. Вздовж неширокої грунтової дороги вишукувалися рядочком приватні будинки, коло кожного з них – плодові дерева, квітники. Особливо привабливою стає моя рідна вулиця навесні, напередодні свята Великодня. Зелена трава, жовті кульбабки, білосніжні стовбури дерев створюють особливий піднесений настрій.Здається, ніби господині подвір'їв змагаються за звання кращої хазяйки. Десь у центрі міста гамірно та метушливо, а на моїй вулиці завжди тихо, затишно, спокійно, наче в обіймах бабусі. Лише півні порушать спокій дзвінким переспівом та собаки підтримають один одного, гавкаючи на котів. Люблю ввечері вийти погуляти. Тоді майже всі мешканці після важкого трудового дня відпочивають, спілкуючись один з одним, ділячись новинами або ексклюзивними рецептами, спогадами про молодість…А поруч із ними безтурботно бавляться дітлахи. Бабуся розповідала, колись весілля святкували обов'язково усією вулицею, проводжали людину в останню путь теж разом. І сьогодні, я знаю, трапиться нещастя – можна сподіватися на допомогу і підтримку жителів Пугачова. Мені стало цікаво, хто ж він – Пугачов? Чим заслужив, щоб його ім'ям було названо вулицю?

   Омелян Пугачов – донський козак, ветеран двох війн – Семирічної  і російсько-турецької 1768 – 1774. Він дослужився до звання хорунжого, тобто до першого офіцерського чину в козацьких військах російської армії. Замість того, щоб продовжувати військову кар'єру, став ватажком селянської війни і загинув на ешафоті. Пугачов був то ватажок, то самозванець, то злочинець. Проте з цих розрізнених характеристик вимальовується образ керівника народного повстання, людини шаленого темпераменту і сильної волі, яку мучили внутрішні протиріччя. Мене дещо збентежила жорстокість Омеляна, який схильний швидше стратити, ніж милувати, коли читала про факти одного терору, встановленого Пугачовим у захоплених містах. Можливо, з самого початку він розумів, що його відчайдушна авантюра приречена, її чекає провал? «Вузька моя вулиця», - казав Пугачов Гриньову. І передчуття не підвели, не обдурили ватажка. Адже він був виданий його ж соратниками.

   Минуло багато часу, а ми й досі замислюємося: хто він? Ватажок народного повстання, прославлений дослідниками історії, чи державний злочинець? Як би там не було, але Омелян Пугачов був сміливою людиною, справжнім чоловіком – мужнім борцем. Я не хочу змінювати назви моєї вулиці, тому що вона носить гідне ім’я.

Найдорожчій

Мене мати колихала,
Коли був маленький.
Вона мене так кохала,
Як свій край рідненький.

Зараз мене зігріває
Знову твоя ласка.
Будь щаслива, моя нене,
Не хворій, будь ласка!

Є одна мета у мене -
Зробить життя кращим,
Щоб жила ще довго-довго
Моя рідна мама!





Від батька до сина

Народися ж ти, мій сину,
І живи у долі.
Не цурайся ти людини,
Яка з твого поля.

Не забудь своєї хати,
Де ти народився,
Не забудь рідную матір,
В якої навчився
І любить, і працювать
Для своєї Батьківщини,
Кращу долю здобувать
Любій неньці Україні!


Патріот
                                                      

Люблю тебе, Українонько,
Тому що в мене єдиная.
Люблю тебе, Українонько,
Тому що душею ти сильная.

Бажаю добробуту й щастя
Незалежній моїй Україні.
Хай минуть години нещастя
У майбутньому - краща, ніж нині.

У дитинстві мене повивала
Ти тихеньким своїм вітерцем.
Теплим сонцем завжди зігрівала
І робила мене ти митцем.

Поділюся я щастям з тобою.
Присвячу все життя я тобі.
Я готовий до вічного бою,
Щоб жила ти ще довгі роки!

Оксана - випускниця школи 2006 року. Член літературної студії ім Г.Світличної з 1999 року. Друкувалася в газетах "Вісник шахтаря" і "Популярні відомості". Неодноразово брала участь у міських конкурсах юних поетів. Стала лауреатом конкурсу "Поетична повінь серця". Вірші пише з 5 класу, є гордістю школи.

                                                                    Віра в Україну

Повязані ми міцно із минулим,

Хоча тепер, в сучасному житті, 

Все має бути набагато кращим - 

Старе нехай лишиться в давнині.

Та ні - воно нагадує про себе.

Все ті ж проблеми, що й сто літ назад.

Ті ж бідні і багатії оселі

За власників яскраво говорять.

І проти опозиції жорстока

Як і велась, ведеться боротьба.

Довідалась, що можуть ненароком

Прибити ненароком з-за кута.

Та все минеться - Україна буде!

Державі молодій всього лиш двадцять літ.

І вже безповоротно вірять люди

В її небесний вічності політ.

              Ніч

Сховалося сонце за море,
І вітер південний затих,
На небі зявилися зорі,
Собака сусідський принишк.
Ніч ковдрою далі вкривала
І села, й міста, і моря.
Як наша утомлена мати,
Дрімать починала земля.

                                                                                                Сестра 

Твої очі, як зорі,

Як береза, твій стан.

Твої губи червоні,

Як букет цих троянд.

Як в русалки, волосся.

І твій голос, як спів,

Що пробуджує серце

І луна звідусіль.

Не опишуть тебе всі красиві слова,

Моя люба красуня, моя люба сестра.

 Колискова

Темна ніч надворі,
Світять в небі зорі,
Все живе вже спить.
Тільки ти, малятко,
Любеє дитятко,
Ще одне не спиш.
Засинай, синочку,
Засинай, коточку,
Міцно засинай.
Хай тобі насниться
Все, що так кортиться.
І твій рідний край.
Спи ж, моє малятко,
Любе голубятко,
Золотко, синочку,
Засинай...


                                                Колискова

Я тихесенько до ліжка підійду,
Щоб поглянуть, чи вже спить синочок.
Більше, ніж життя, його люблю,
Цей маленький, лагідний комочок.

Міцно спить, закривши оченята
Сині-сині, як небесная блакить.
Його очі - зовсім як у тата.
Як джерельце, сміх його бринить.
Щось бурмоче уві сні та хлипа,
Мабуть, щось наснилося сирашне.
Заспокойся, мама біля тебе...
І він спить. Так солодко сопе.


                                                                                                                                                                                                                                          Подрузі

Сяє сонечко надворі,
Дме легенький вітерець.
Моя подруга дитинства
Йде сьогодні під вінець.
У яскравій білій сукні,
Як берізонька, струнка,
Як сапфіри, сяють очі,
Сяють в посмішці уста.
Наречений теж гарненький:
Ясночолий і стрункий.
Вже чека своє серденько
Біля входу в лімузин.
Їдьмо вже скоріш вінчаться,
                                                                                                        Будем разом назавжди.
                                                                                                        І в недолі, горі, щасті
                                                                                                       Як два вірних лебеді.

        Киця

В мене є киця. Така жартівниця!
З породи сіамських котів.
Зайде, буває, до нас у світлицю,
Зразу й застрибне на стіл.

Хліб не вкраде - а поцупить цукерки.
Ох уже кицька така!
Ну і ласунка, ну й ненажерка!
Мало борщу - так цукерки хапа!

                                                         
                                                              Лошади 

Лошадей люблю я с детства.
Я не чаю в них души.
Хорошо нестись по полю
В звонкой утренней тиши!

Треплет ветер русы косы,
Солнце щёки золотит.
На глазах от счастья слёзы,
Лошадь птицею летит!

После утренней прогулки -
Возвращение домой.
Слышу шутки я в свой адрес:
Новоявленный ковбой!





Пригоди у купальську ніч

Пішли ми з подругою в ліс,
Хотіли трохи погуляти
Та про своє порозмовляти.
Ми йшли стежиною вузькою,
Порослою зелен-травою,
Хотіли знать, куди вона веде.
Години дві, мабуть, ми так блукали,
Аж поки ноги не понатирали
Та на пеньок не сіли відпочить.
Стояла тиша, зірочки сіяли,
Неподалік тут дзюркотів струмок,
Виблискував на місяці пісок...
Аж тут мене таке злякало!
На нас із хащі щось стрибало!
Ми закричали й кинулися геть.
Так швидко бігли по стежині,
Немов ми мчали на машині.

Це "щось" за нами бігло теж.
Ми так кричали і тікали,
Що звірів в лісі полякали
Та підняли страшенний гвалт!
Додому ми добігли за хвилини,
Страховисько ж за нами бігло й нині,
І тут я роздивилася його.
На мене раптом дикий сміх напав,
Аби мене хто чув - то, мабуть, зразу б впав!
Сміялась я, бо те страшне - мій пес,
Мій любий пес на кличку Геркулес!
Мабуть, він одірвавсь та біг за нами.
А може, за наказом тата й мами?
Щоб він за нами в лісі наглядав?
А він узяв та й нас так налякав!
Ми не дізналися, куди веде стежина.
Не хочем більше бігать, як машина.
Нас вітер, мабуть, сам додому ніс -
Не підемо вночі ми більше в ліс!

                                                               А ти повір!

Так важко жити у 16 літ!
Здається, проти тебе увесь світ!
Ніщо не до ладу. Проблеми в школі.
Біжать струмочком сльози проти волі.

Кохання перше, перші почуття,
Розчарування, перше каяття...
Дрібні проблеми зрівні із горою,
Тобі здається, що лише з тобою
Могло так статись в юності політ.
Так важко жити у 16 літ!

Повір у себе! Мужнім будь, сміливим,

Тобі не личить бути боязливим.

Крізь перешкоди з усмішкою йди

Та намагайся досягти мети!

З тобою поряд друзі, твої рідні,

Ти покажи, що ти поваги гідний!

Характеру всю силу прояви,

Про себе всьому світу заяви!

       Про щастя

Щастя як скло, що розбити так легко!

Скалки дрібні, їх не склеїти знов.

Бо розлетяться далеко-далеко,

Час лиш їх знайде, складе їх любов.

Знов вони стануть єдиним і цілим,

Але одне ти завжди пам'ятай:

Щастя як скло, що розбити так легко!

Отже, його, як ніщо, зберігай!

                                                                 Життя моє...

Життя моє - гірський потік,
Що мчить із кручі стрімко, швидко.
Учора ще була дитям-
Сьогодні вже доросла жінка.

Крокую я, біжу вперед,
У невідоме ще майбутнє.
Як жаль, що в нас одне життя,
Одне дитинство незабутнє.




Присвячується Г. П. Світличній

Ти наче свічечка в нічній пітьмі,
Що кличе, зачаровує красою
І манить у непізнані світи,
Захоплює, хвилює яснотою.

Ти поринаєш в світ її високих мрій
І бачиш очі, відчуваєш душу.
І жінку цю з талантом неабияким
Я оспівать обов'язково мушу!

Вона писала вірші золоті,
Не кожен з нас так написати може.
Я часто думаю про це на самоті:
Чи віршувати так колись я зможу?

Ім'я її я зараз вам скажу.
А прізвище? Самі його вгадайте.
Ганнусею всі звали жінку цю:
Світлична Ганна Павлівна, звичайно.

Робота учасниці

літературного конкурсу «Собори наших душ»

учениці 5-А класу

Павлоградської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №20

Дєдущенко Дар’ї Олегівни

Вірш

Україна – рідний край!

Синє небо, зелен-гай.

Сонцю, тепле і веселе,

Крізь віконце глянь на мене!

Пори року знов міняєш,

Землю віссю обертаєш.

З літа і аж до зими

Все фарбуєш в кольори:

Із зеленого на жовте,

На червоне й буре.

Потім в сіре перетвориш,

Далі… біле буде!

Скоро Новий рік прийде,

Подарунки принесе.

Дід Мороз вітає всіх,

Розкидає срібний сніг,

Щастя всім несе в оселю,

Мир,  добро й пісні веселі!

Робота учасника

літературного конкурсу «Собори наших душ»

учня 11-А класу

Павлоградської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №20

Круглого Олександра Станіславовича

Оповідання

Мій Рексьо

         Прокидаюсь – а за вікном нарешті мете сніг! Оце вже справжня зима!

-         Мамо! – поснідавши, гукаю. – Я на вулицю!

Знайшов теплі речі, санчата, не забув рукавички та гайсонув на вулицю. Гарно ж як! Тихо стелиться сніжок, покриває сонні дерева. Навкруги все біле-біле, а від яскравого сонця аж очі сліпить. Під ногами чути: рип-рип, рип-рип, рип-рип-рип. Ось одна маленька сніжинка впала мені в долоню. Раптом, ніби злякавшись, злетіла та продовжила кружляти в повітрі свій зимовий танок. Тихо навкруги, ніде ані шелесне. Друзі мої ще сплять (раніше одинадцятої годі їх гукати), тож я пішов уздовж вулиці один. «Кру-кру!» - десь високо в небі крикнув одинокий грак. «Сш-ш-ш… Сш-ш-ш», - нагадують про себе мої санчата за спиною.

Аж збоку, десь у снігу, щось запищало. Та так жалібно! Я кинувся до замету, розгріб руками сніг – а там щеня! Маленьке, напівсліпе, безпомічне…

-         Хто ж це тебе, нещасного, викинув?

Я взяв до рук тваринку, маленьке тільце його вже замерзало. Довелося сховати цуценя за пазуху, щоб обігріти. Від жалю до нього закапали сльози з очей. Про прогулянку я вже не думав. Приніс знахідку додому, показав мовчки мамі. Вона все зрозуміла і, замість слів, ніжно погладила мене по голові. Але як відреагує тато?

         Того ж дня я намостив у коробці з-під взуття тепленьке ліжечко. Сусідка дала молока. Обігріте й нагодоване, цуценя тихо й сумирно заснуло. Я сидів коло нього й не міг збагнути, чия жорстока рука змогла піднятися на це створіння, щоб у лютий мороз викинути погибати? Поки мій чотириногий друг спокійно спав, іноді дригаючи уві сні ніжками, ми з мамою придумали йому кличку. Тепер він Рекс. Рексьо, як чомусь мені захотілося його називати.

         Спить мій Рексьо. Смішний такий! Увесь білий, а кінчики лап, одне вушко та грудка руді. Хвостик відрізнився: його кінчик був пофарбований у чорне. Носик маленький, кирпатий. Сопе цуцик, як справжня дитина.

 - Мишко, агов! Виходь гуляти! - чую з вулиці.

Та ні, не можу. У мене є важливіша справа сьогодні. Цілий день я провів із Рексом. Ми і гралися, і ніжилися в обіймах, й ганяли по підлозі тенісного м’ячика, навіть пробували злякати поважного кота Федота, який не звик ні з ким ділити свої кімнатні володіння. Не помітили, як повернувся батько з роботи. Я боявся, що той не схоче тримати в домі собаку. Навіть вирішив, що доведеться пообіцяти краще вчитися в школі, аби тільки Рексьо залишився зі мною… Та батько, дивлячись на наші пустощі (а ми й не помітили!), посміхався й не думав виганяти.

         Через три дні Рекс став відгукуватися на кличку, весело махати хвостиком та намагатися підбігти до мене якнайшвидше, хоч маленькі ніжки й підкошувалися під його круглим кумедним животиком. А захоче їсти – починає скулити та ходити за мною слідом та тицяти холодним мокрим носиком мені в ногу. Найбільше маленький Рексьо полюбляв молоко та манну кашу. Тому, коли підходив Федот, песик смішно захищався лапкою та повертався іншим боком, закриваючи собою мисочку. Кіт же, почуваючи себе господарем, не зупинявся, а спокійно пристроювався поруч,  так вони разом і насолоджувалися їстівним. А ми з мамою сміялися і думали: як ми раніше жили без цього цуцика, що приніс нам стільки радості?

         Весна не забарилася. За цей час Рекс підріс, добре роззнайомився з господарством і уже супроводжував нас навіть на город, який ми всією сім’єю засаджували картоплею, цибулею, морквою, буряками, капустою. Щось рив лапами. Не знаю, може, допомагав зробити грядки, може, вишукував черв’ячків у землі, але мама чомусь проганяла помічника; і він весело, навіть гордо, з почуттям виконаного обов’язку біг по городу, гавкаючи на ворон чи горобців, мовляв, не заважайте, іде серйозна робота.

         На початку літа Рекс перетворився вже майже на справжнього дорослого собаку. Тільки на вулиці, коли я виходив грати з друзями,  він тримався недалеко. Мало чого, он які великі сусідські Джек з Дружком прогулюються! І щоб здатися дорослішим, він сідав на задні лапи коло моїх ніг, витягував морду вперед і мовчки спостерігав за тим, що відбувається. І тільки як сусідські друзяки відходили подалі, Рексьо знов весело стрибав, ганяв котів та дзвінко гавкав своїм ще дитячим голосочком. Не проти був і поганяти м’яча.

         У середині літа люблю вийти на город знайти щось смачненьке та молоде. Огірки, наприклад, чи морквину. Коли дивлюсь, а мій Рексьо пригнув мордочку до землі, хвостом махає, як навіжений, і гавкає так голосно та швидко, що стало аж моторошно.

         -Рексьо, кого ти там тримаєш у заручниках?

Підходжу, дивлюсь, а мій Рексьо загнав під капустину маленького їжачка й не знає, як провчити колючого незнайомця за те, що той забрався на чужий город.

-         Рексьо, облиш, хай собі біжить це чудо до мами, не лякай!

Ні, не слухає. Хазя-а-аїн!

-         Рексьо, а ходи-но зі мною снідати! Цу-цу-цу! На-на-на!

Біжить мій друг, радісно махає хвостиком! Ач, який хитрий! І ми разом мчимо до мами й тата, які вже зачекалися нас із свіжими огірочками до смачної смажені.

         А в гарячий полудень лягаємо з Рексом під старою розлогою грушею на шовковисту траву і згадуємо зиму. Що було б, якби я не вийшов погуляти із санчатами на вулицю ясного морозяного зимового ранку, поки всі ще спали?..

Конкурс літературних творів "Ода юним олімпійцям України"

2015 рік

Дєдущенко Дар’я

Оповідання

Чарівна книга

-         Мамо, мамо! – забігла Каринка до кухні.

-         Чому ти така збуджена?

-         Там по телевізору нашого Сашка показують! Уявляєш, він виграв!

-         Та де він виграв? – нічого не могла зрозуміти мама.

-         У змаганнях з легкої атлетики!

-         От молодець!

-         Ага. А ще він казав, що обов’язково стане коли-небудь олімпійським чемпіоном.

-         Добре, якщо в хлопця є мета. Тільки багато зусиль треба докласти, аби сягнути таких вершин.

-         А я от не розумію, що тут такого. Подумаєш, чемпіон. Ні, звісно, це почесно, але яка з того користь? Роками тренуйся, терпи, борись, отримуй травми, щоб просто тобі повісили на шию медаль?

Мамі в цю мить було не до таких розмов, тому вона просто сказала "Ох, Каринко…",  і продовжила приготування вечері. За столом дівчинка поділилася новиною з татом, той теж чомусь схвалював плани Сашка. Тому дівчинці будь-що захотілося дізнатися, чому батьки так радіють за її однокласника.

Перед сном мама зайшла до Каринки побажати гарних снів. Дівчинка спитала:

-         Мамусю, а ти можеш мені що-небудь розповісти про олімпіади? Я ніяк не зрозумію, чому увесь світ захоплюється олімпійськими іграми, чому під час олімпіади в усіх новинах розповідають про спортсменів, змагання, досягнення? Чому влаштовують такі неймовірно видовищні відкриття і закриття змагань? Чому…

Та матуся перебила дочку, поцілувавши й посміхнувшись, і пообіцяла їй принести цікаву та корисну книгу про олімпійський рух, його історію і сьогодення. Добре, що її мама працює в центральній міській бібліотеці, і завтра ця книга буде вдома.

Увесь наступний день у школі Каринка тільки й думала про книгу. Дівчинка страшенно не любила, коли якісь загадки залишалися нею не розгадані. А вже ввечері вона сиділа у своєму улюбленому кріслі з книгою в руках. Але відчуття було, наче Каринка опинилася далеко від своєї квартири й свого часу…

По дорозі в школу дівчинка із захватом ділилася з подругами своїми знаннями:

-         Уявляєте, Олімпійські ігри зародилися в Стародавній Греції, де вони проводилися раз на чотири роки у місті Олімпія і були визначною подією в житті стародавніх греків. Але пізніше ігри були заборонені римськими імператорами як поганські з метою утвердження християнства.  Зате на час Олімпійських ігор усі воєнні конфлікти між містами-державами, які брали участь у змаганнях, припинялися до їх закінчення. Як благородно!

Тут подругу перебила Маринка, вона ніколи не мала витримки і не могла не продемонструвати свою обізнаність із якогось питання:

-          А я читала, що один із міфів родоначальниками ігор називає Геракла і його батька Зевса. За легендою, це Геракл першим назвав ігри "Олімпійськими" і започаткував традицію проводити їх кожні чотири роки. Легенда стверджує, що після того, як здійснив дванадцять подвигів, Геракл побудував Олімпійський стадіон на честь Зевса. 

-         А ви знаєте, - не хотіла залишитися в тіні Каринка, - яке гасло олімпіад? Вони проводяться під гаслом «Citius, altius, fortius», що в перекладі з латини значить «Швидше, вище, сильніше».

-         Тепер я розумію, чому в нашому шкільному спортзалі є ці слова! - зраділа Ганна.

До розмови долучилася до цього мовчазна Ліза:

-         Ой, дівчата, а пам’ятаєте, що символізують кільця емблеми?

Запала тиша. Усі думали.

-         А я скажу: кільця символізують єдність п'яти різних частин світу. Європа - блакитний, Америка - червоний , Азія - жовтий, Австралія – зелений, Африка - чорний. 

-         А ви бачили коли-небудь олімпійський вогонь? – запитала Каринка.

Подружки зізналися, що не звертали на це особливої уваги, коли по телевізору показували.

-         Олімпійський вогонь символізує чистоту, спробу вдосконалення, боротьбу за перемогу, мир і дружбу. Існує традиція запалювати олімпійський вогонь під час церемонії відкриття олімпіади. Це так красиво й урочисто! Я вчора спеціально в Інтернеті подивилася, - поділилася Каринка.

Так у розмові дівчатка не помітили, як дійшли до школи. Почалися уроки. Каринка читала, писала, співала й малювала в цей день. А ще думала. Все-таки історія олімпійського руху така дивовижна й багата, а олімпійці такі величні й багаті духом люди, що, мабуть, Сашко таки мав рацію, коли говорив, що хоче стати олімпійським чемпіоном.

-         Завтра почну ранок із зарядки і пробіжки! – твердо вирішила Каринка по дорозі додому, де на письмовому столі на неї чекала недочитана книга. Скільки ще цікавого й захопливого прочитає дівчинка!