Гурток "Берегиня" (розробки занять)

Павлоградська загальноосвітня школа №20

Заняття гуртка «Берегиня»

на тему:

Мета: допомогти гуртківцям усвідомити давню історію та символіку           українського житла як сімейного вогнища, розкрити секрети дизайну           української традиційної хати; розвивати знання про народні традиції і           звичаї, висловлювати власні судження щодо почутого і прочитаного,              виховувати інтерес до національних традицій, повагу до культури           рідного народу, прагнення дотримуватися традицій в оформленні           сучасного житла, національну гордість, любов до батьків і рідної           домівки

Обладнання: ілюстрації картин з інтер’єрами та елементами хати,

                      фотографії, записи пісень про хату.

Хід заняття

(фрагмент)

Звучать пісні про Україну, рідну хату

Учитель: Почну з казочки…

                Жив у одному селі чоловік, і був у нього син. Якось батько каже йому:

-         Слухай, сину! Живи так, щоб у тебе на кожен день були нові чоботи, щоб всі люди  тобі кланялися, і щоб ти мав у кожному селі хату.

Задумався син над батьковими словами і питає:

-         Як це, батьку, я можу купувати щодня нові чоботи, примусити всіх мені кланятися і поставити в кожному селі хату?

Завдання для вас, діти: як синові виконати батькові поради? Хто як думає?

(дитячі варіанти)

А ось як закінчується казка:

«Засміявся старий і говорить:

-         Дуже легко, сину! Щоб на кожен день були нові чоботи, треба їх щовечора чистити, і на ранок вони будуть, як новенькі. Вставай, сину, раніше за всіх, йди на роботу і роби, а ітимуть на роботу люди, то всі будуть тобі кланятися і вітатися. А щоб мати в кожному селі хату – треба мати у кожному селі доброго товариша»

-          

Справді, як же важливо людині мати свою хату, свій прихисток, своє родинне гніздечко!

Я люблю свою хату,

І подвір’я, й садок,

Де і сонця багато,

І в жару холодок.

Все для мене тут рідне:

Стіни – білі, як сніг,

І віконце привітне,

І дубовий поріг.

І ряденця строкаті,

Й рушники на стіні,

Навіть дим в нашій хаті

Рідно пахне мені!

Вчитель: У хаті кожна деталь, навіть найменша, виконувала важливу роль.

                Все в хаті мало своє практичне значення, служило оберегом, було                 елементом декору чи ставало сімейною реліквією.

                Найбільше простору в хаті займала піч (і господарям не жаль було                  місця). Розкажіть, діти, що ви довідалися про піч?

Учениця Піч  зберігає давнє священне значення для господаря. Тому її                  найчастіше розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що                 ворожа сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихе                 діло. Житло людей, родинне вогнище (піч) завжди були                 священними — це цілий безмежний Всесвіт, де живуть батьки й                 діди, народжуються діти й онуки. У прадавні віки, коли не було                 церкви, сім'я молилася біля родинного вівтаря, яким була піч. У ній                 палало багаття, їй приносилися жертви: зерно з нового врожаю,                 перший кусень тіста перед випіканням хліба, ритуальні напої тощо.

Учитель  А чи збереглися традиційні печі в сучасних українських оселях?

Учень      У сучасних квартирах традиційна піч неможлива, подекуди можна                   зустріти комин. Але в селах або в приватному секторі, де немає                  газопостачання, ще збереглися печі (демонструє фото печі в хаті                  родичів).

Учениця За давніми віруваннями, за піччю живе Домовик — добрий дух                  сім'ї. Якщо до нього ставляться добре, він допомагає всій родині,                 приносить щастя, а якщо ображають — шкодить.

                Коли родина переселялася до нової оселі, обов'язково брали зі                 старої печі жарину і вносили її у нову хату, щоб запалити родинне                 вогнище в цій оселі.

Учитель «Очима» хати називали вікна. Уже найдавніші трипільські будівлі                 мали вікна. Через вікна своєї хати людина дивиться на світ.

Учень: Через вікно людина підтримувала зв’язок з небесним світом, з богами,              сонцем. Через вікно в дім можуть проникати не тільки добрі духи, а й              нечисті сили, особливо вночі. Для охорони від злих сил вікно              оточували магічним орнаментом. Вікна зсередини завішувалися              оздобленими занавісками, через які можна було бачити все, що              діється на вулиці, але погано видно, що в хаті. Подекуди вікна              прикрашали вишитими рушниками, що служили оберегами.

Учениця:  Ось яку  цікаву легенду я знайшла  про появу вікна.

Люди не вміли будувати хат аж до потопу. Після того, як сім’я Ноя почала множитися, він побудував спочатку курінь, а пізніше й хату. Це

сподобалося всім людям. І вони почали собі будувати хати, одна тільки біда: не було вікон, і там було дуже темно.

Одного разу жінка, вхопивши решето, бігала по подвір’ю й хотіла спіймати промінь сонця для освітлення хати.

Раптом з’явився ангел і прорубав сокирою в стіні отвір. Жінка плаче: “Як же я тепер тут зігріюся??”

Ангел її втішив і порадив взяти дерев’яну раму. Натягнути на неї свинячий міхур і затулити ним отвір взимку. З того часу почали будувати хати з вікнами.

І тому в народі кажуть, що через вікно до господи заглядають ангели.

Учениця Якщо в хаті була дівчина, то її ззовні (над вікнами і на стінах)                 прикрашали малюнками квітів, якщо ж ні, то звичайним                 орнаментом. Розмальовані квітами вікна повідомляють, що в хаті є                 дівка на виданні. Цікавий звичай зберігся на Лемківщині, де на                 вхідних дверях малюють своєрідне Дерево роду (квіт): гілочки з                 листками барвінку означали жінок та дівчат, які були в родині,                 гілочки із зірками — чоловіків та парубків. Коли народжувалася                 дитина, домальовували нову гілочку, а коли хтось помирав —                 хрестик.

Учитель  Чи подобається вам така оздоба вікон? Чи в сучасних оселях                  прикрашають вікна рушниками?

Учениця  Мабуть, ні. Хоча в стареньких сільських хатках можна ще зустріти                  якщо не рушники, то фіранки. А сучасні вікна прикрашають тюль,                 штори. Змінено форму, але зміст традиції той же: це і надає оселі                  естетичного вигляду, і захищає її (демонструє фото)

Учитель  Піч – охоронниця родинного вогнища, годувальниця. Вікна – «очі»                  хати, зв’язок із зовнішнім світом. Вони служили оберегами оселі.                  Але найголовніше місце в хаті – це покуть, священний кут.

Учениця: У більшості випадків навпроти печі оздоблювали парадний кут,                  який називали покуть. Це було місце для образів. Прикрашали його                  вишиваними рушниками, цілющим зіллям і квітами. Тут садили                  найпочесніших гостей, сиділи наречені.

Учениця На покуті ставили стіл – символ єдності родини, застелений                 скатертиною. Незастелений стіл – символ бідності або скупості                 господарів. На стіл клали хліб, який накривали рушником. Біля                 столу розміщувалась довга дерев’яна лава, яку на свята                 прикрашали домотканими ряднами. Стіл першим заносять до хати.                 На нього гріх сідати, класти шапку. Обід чи бенкет за одним столом                 об’єднував людей, встановлював добрі стосунки.

Учениця У деяких регіонах Карпат (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина)                 функції столу виконувала скриня. Стіл-скриня складається із двох                 частин: нижнє підстолиння використовувалося для зберігання                 різних речей, одягу, цінних паперів тощо, а верхнє накриття                 служило як стіл. Щоб дістати якусь річ, кришку столу відсувають. У                 деяких місцевостях у таких столах-скринях зберігали харчові                 продукти.

Учитель  Скриню можна сміливо називати сімейною реліквією. Адже скриня                  не продавалася, а передавалася у спадок  після смерті її власниці.                  Що ще ви знаєте про скриню?

 Учениця  У скрині зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно. Вона                  належала жінці. Дівчині на виданні батьки купували скриню, яку                  вона разом із матір'ю поступово наповнювала різними речами,                  необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними                  рушниками, хустками, сорочками, стрічками. Скриня була                  частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим                  багатша наречена.

Учень      Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до                  хати чоловіка, де користувалася нею все життя. Скриня                  передавалася у спадок тільки після смерті її власниці. Всередині                  скриня мала невеличкий, у вигляді прибитої до стінки коробочки,                  "прискринок" для зберігання дрібних цінних речей, прикрас,                  стрічок. Щоб полотно й одяг у скрині не псувалися від довгого                  зберігання, у прискринок клали вузлик тютюну (від молі).

Учитель   Часто в українських оселях пізнішого часу,з появою фоторемесла,                   на внутрішній стороні скрині (як у нашій Світлиці) вивішувалися                   фотографії членів родини, які так само зберігалися роками,                    десятиліттями як пам’ять про померлих членів родини, як символ                   любові до всіх членів сім’ї

Учитель    Діти, а чи можна в сучасних оселях зустріти скрині? Чим вони                    замінені сьогодні?

Учні           (відповідають на питання)

Вчитель:   А чи є  сімейні реліквії у ваших сім’ях? Розкажіть про них.

                 (фотографії, образи, вишивки, обручки)

Учитель.  Ви сьогодні зрозуміли, що дизайн сучасної оселі відрізняється від                  дизайну традиційної української хати, хоча елементи старовини,                  особливо ті, що пов’язані з традиціями, повір’ями, зберігаються і                  донині. А де ми сьогодні все-таки можемо зустріти декор                  приміщення в стилі традиційної української хати?

Учні         (відповідають. Варіанти: елементи дизайну можна зустріти в                   деяких сучасних кухнях, у ресторанах; магазини, особливо                   ковбасні, оформлені під дизайн української хати;  кафе, бази                   відпочинку)

Учитель   Як ви гадаєте, чи гармонійне таке поєднання старовини і                   сучасності?

Учні         (відповідають. Варіанти : це досить екзотично, але сусідство                   минулого і сучасного досить вишукане, інтригуюче; воно не дає                   нам забути своє коріння, свою культуру)

Учитель: Дякую вам, діти, за вашу допитливість, за вашу любов і пошану до                 всього  рідного. Пам’ятайте, що нащадки пам’ять бережуть.                 Заповнюючи білі плями у своїх знаннях, тобто повертаючись                 обличчям до духовної культури свого народу, ми повертаємося до                 джерел, що живлять його дух, ми п’ємо з його душі-криниці. У                 кожному з нас живе наш пращур. І чим далі від нас в історію                  відходять сторінки з життя наших прабатьків, тим ціннішими нам                 видаються найдрібніші відомості про нього, про те, чим він жив                 колись і чим дихає зараз. Тож, не зупиняймося на півдорозі,                 вивчаймо й далі українську минувшину!

Заняття гуртка «Берегиня», присвячене 200-річчю Т.Г.Шевченка

                 

Мета: показати, як в народі шанують Т.Шевченка, розвивати знання про Тараса Григоровича, виховувати повагу до Великого Кобзаря, любов до книги, до України.

Обладнання: портрет Шевченка, «Кобзар», записи пісень, відематеріали про Кобзаря

Хід заняття

І  Звучить пісня «Думи мої, думи мої...»

ІІ Учитель.  І пішли Тарасові думи по Україні, і привітала їх рідна мати як своїх діток. І через                      сотні  років наш народ шануватиме і любитиме свого поета. Якщо слово                     Тарасове вмре в Україні, якщо ми відцураємось тих пісень,яких співав поет, якщо                     ми відцураємось тієї мови, якою він говорив і писав, - тоді не стане на світі                      України, не стане народу.

                    А сьогодні ще такого не сталося. Можна зайти в кожну хату нашого села і побачити портрет   Тараса Шевченка. На покуті, в рушникові! Є він і в нашій шкільній «Світлиці». Шевченко – святий для кожного українця. Шевченків «Кобзар» - це книга про людей, їхнє горе, в ній   було все – і сльози, і надія.

Давайте послухаємо вірш у виконанні Оболонської Сніжани

Учениця читає поезію «Сестрі»

ІІІ Учитель А тепер давайте послухаємо історію, що сталася у с. Пекарі Канівського району                     Черкаської  області десь близько 1880 року.

Учениця розповідає історію (матеріали у книзі «Благослови, мати» Уроки народознавства, стор.77)

Учитель.  Отак селянка Настя, дочка Антона Садового, якому Т.Шевченко подарував свій                  «Кобзар»,  боронила честь свою і тараса Шевченка. А чи в кожній нашій родині                   шанують Кобзаря,  бережуть і цінують його слово, читають безсмертні вірші                   поета, співають пісні?

Учні розповідають, як в їхніх родинах шанують Т.Шевченка.

IV Учитель.  Народ не просто шанував думи Шевченка, він плакав над ними, співав їх. Нам                        відомі сотні  пісень на слова Т.Шевченка. Півтораста років уже співає їх                       Україна, співає увесь світ. Давайте пригадаємо, які пісні на слова Т. Шевченка                       ви знаєте.

Діти називають пісні і записують назви в зошити. («Думи мої», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт», «По діброві вітер виє», «Зацвіла в долині», «Зоре моя вечірняя», «Садок вишневий коло хати», «Нащо мені чорні брови» )

Учитель  Давайте послухаємо безсмертну пісню «Реве та стогне Дніпр широкий»

                 А тепер пропоную послухати пісню «На вспомин дружині», яку виконує наша                 Павлоградська співачка Жанна Арішака

Учитель. Це пісня лірична. Ми її можемо співати вдома, на вулиці. Але є пісні, які стали                 символами  пам’яті про Шевченка. Це «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий»,                «Думи мої, думи мої».  Вони для нас святі. І співаються не просто так, будь-де. Коли                їх починають співати, люди  встають, припиняють розмовляти. І якщо в залі або на                майдані знаходяться тисячі  людей, то співають ці безсмертні пісні всі, звучать                тисячі голосів. Тоді неможливо стримати сльози.

                І ще я знаю одну істину. Як людина ставиться до Тараса Шевченка, до його                «Заповіту», так людина ставиться до України, до всього українського народу.               Ганьба тому, хто серед тисяч  людей не встав, не поклонився.

V Учитель. Народ складав про Шевченка пісні, вірші. А також навколо імені Тараса ходили                     легенди. Складені про Шевченка і прислів’я, анекдоти. Зараз ми їх і послухаємо.

Діти розповідають прислів’я і анекдоти про Шевченка.

VI.Учитель Справді, дуже боялися пани Шевченка, навіть мертвого. Бо Тарасова могила                     збирала тисячі  людей, а народ – це сила! А ще хтось пустив чутку, що в могилі                     тій немає Кобзаря! Що Шевченко живий, а то лежить зброя, лежить до слушного                     часу, і треба її зберегти, щоб потім  усім разом бити панів.Щоб пани не вкрали ту                     священну зброю, люди носили землю на могилу Шевченка і насипали високу                     гору!

                    Не міг народ повірити, що немає Кобзаря! Навіть ті, хто був на похороні, не                     вірили.

«Я на похороні був. Але Шевченка не бачив. Що там ховали, я не знаю. Коли ховають чоловіка, то труну одкривають. А цю труну не одкривали, і піп «Вічної пам’яті « не співав. А співали всякі пісні. Так що я не знаю, чи помер Шевченко...»

Перегляд фотографій могили Т.Шевченка на горі під Каневом.

VII  Учитель  Пам’ять про Тараса... Вона завжди жила й житиме в народі. Ще за життя про                         нього розповідали легенди.

Діти розповідають легенди про Т.Шевченка. (матеріали там же, стор.81)

Учитель. Шевченко – наша душа, наша дума, наша мудрість. Це наша сила. Які б нещастя і                 муки не звалювались на долю нашого народу, він вистоїть, якщо з ним буде Тарас                 Шевченко, його «Заповіт». Нехай же в кожній хаті на чільному місці лежить                 «Кобзар», нехай у кожній світлиці заквітне в рушникові портрет Т.Шевченка, щоб                 слово Тарасове світило старому й малому!

Мета: поглибити знання учнів про традиційну українську кухню, щоденні  та святкові страви, їх особливості, способи приготування, формувати навики правильного здорового харчування і приготування страв; розвивати знання про українську  народну культуру; прищеплювати  інтерес і любов до процесу приготування їжі, виховувати національну гордість, самосвідомість, пошану до народних традицій, повагу до славного минулого народу, його звичаїв та традицій.

Тип уроку: бінарний урок (українознавство і кулінарія)

Обладнання: шкільна «Світлиця», кабінет кулінарії, плакат «Коло Свароже», глиняний  посуд із стравами, виставка книг «Традиційна українська кухня», мультимедійна підтримка.

Хід уроку

І. Організаційний момент. Зустріч гостей

    До світлиці запрошує гостей відомий український письменник І.П.Котляревський:

-          Добрий день усім гостям! Ми раді вас зустріти у цій господі, де завжди знали, як почастувати:

 Тут їли рознії потрави,
І все з полив'яних мисок,
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підлевою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
Із маком медовий шулик...
П'ять казанів стояло юшки,
А в чотирьох були галушки,
Борщу трохи було не з шість;
Баранів тьма була варених,
Курей, гусей, качок печених,
Досита щоб було всім їсть...
Був борщ до шпундрів з буряками,
А в юшці потрух з галушками,
Потім до соку каплуни;
З отрібки баба-шарпанина,
Печена з часником свинина,
Крохналь, який їдять пани...
Там лакомини разні їли...
Сластьони, коржики, стовпці,
Варенички пшеничні, білі,
Пухкі з кав'яром буханці.

Ну, що ж, мені час. А ви, гості милі, не сумуйте, а добренько послухайте, запам’ятайте, навчіться та живіть у добрі та злагоді ситі, здорові, щасливі!

ІІ  Повідомлення теми, мети уроку

-                Учитель-словесник  Сьогодні ми здійснимо цікаву подорож у світ традиційної української кухні, дізнаємося, чим харчувалися українці щодня, а які страви дозволяли собі лише на свята, у чому особливість української стародавньої кухні, навчимося дещо готувати і навіть скуштуємо! А головне – подбаємо про збереження народних традицій, культури харчування і не забудемо, що ми вдячні нащадки.

ІІІ  Мотивація навчальної діяльності.

         Учитель-словесник   Кожен народ, кожна нація має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. У народі існує повір’я, що той, хто забуває звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світу, як блудний син, і не може знайти собі притулку, бо він загублений для свого народу. Щоб з нами такого не сталося, ми сьогодні на уроці вирушимо в минуле, ближче познайомимося з традиційною українською кухнею, практично повчимося майстерності наших предків, зрозуміємо, у чому особливості, користь, самобутність національних страв українців.

    Учитель праці    Система харчування складається з сукупності певних ознак традиційно-побутової культури етносу: набір харчових продуктів, способи їх обробки і приготування, режим повсякденного харчування, асортимент обрядових страв, звичаї, пов'язані з приготуванням і споживанням їжі. На систему харчування українців, як і інших народів, впливають кліматичні і природно-географічні умови та напрями господарської діяльності. Велике значення надавалося і духовній стороні життя.

         Учитель-словесник Допоможе нам пов’язати духовність, культуру, традиції українців із системою харчування астрономічний календар народних свят «Коло Свароже», який ви бачите перед собою.

Хто ж такий Сварог?

        Довідка учня Це єдиний і водночас множинний Бог, від якого походять усі інші Боги, за віруваннями наших далеких предків. Серед них – Дажбог – Сонячний Бог. Це його ім’ям протягом тисячоліть наші пращури-українці називали одне із найбільших свят Кола Сварожого – Різдво Світла Дажбожого.

Учитель-словесник. Українці харчувалися завжди відповідно до того, чи будень день,  чи свято, враховуючи його особливості й призначення. Тому й традиційна українська кухня така різноманітна.

                         КОЛО СВАРОЖЕ

ІV Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу.

1.Учитель праці . Виступ з презентацією «Українська стародавня кухня» (див вище)

2. Учитель-словесник    І, звичайно, їжа була тісно пов'язана з духовним життям людей. Практично кожному святу — і релігійному, і тому, яке залишилося з язичницьких часів, — відповідав свій набір страв.

Бесіда:

1.Розкажіть, що ви знаєте про святкові страви?

Виступи учнів з презентаціями святкових страв українців (презентації додаються)

2. Пригадайте, в яких художніх творах ми зустрічали описи українських народних традицій, ритуалів, свят, у тому числі пов’язаних із стравами?

Відповіді учнів.

3. Розкажіть, як у вашій сім’ї дотримуються українських традицій у харчуванні. Чи можете ви сказати, що ваша родина знає і шанує українську національну кухню?

Відповіді учнів.

V  Практична частина уроку.

Учитель праці запрошує всіх учасників уроку пройти до кабінету кулінарії, де заздалегідь приготовлені страви: борщ, пампушки, вареники – стоять на плиті.

Учитель праці : Щедрик, щедрик,

                            Дайте вареник,

                            Грудочку кашки,

                            Кільце ковбаски.

                            А ще ковбасу –

                            Додому понесу,

                            А ще кишку –

                            З’їм у запічку –

 так співали щедрувальники, ходячи від хати до хати і знали: господарі обов’язково нагородять їх за такі співи чимось смачненьким. А чи не проти ви будете, шановні гості, якщо й ми сьогодні почастуємо вас? Але перед тим наші дівчатка-господині приготують страви, які й ви вдома, навчившись, зможете готувати й сміливо запрошувати гостей до щедрого, смачного і корисного українського столу.

1. Групова робота

       Завдання по групах: - приготувати яєчню з цибулею;

                                            - приготувати картопляники;

                                            - приготувати рисову бабку з яблуками;

                                            - приготувати млинці з яблуками; 

                                            - приготувати гарбуз із сметаною;

                                            - приготувати оселедця з яблуками.(рецепти додаються)

А) повторення правил техніки безпеки;

Б) переодягання у спеціальний одяг;

 2.  Приготування страв (під час приготування страв звучать українські народні мелодії, гості спостерігають, можуть взяти участь у процесі).

 3.  Сервування столу, запрошення присутніх скуштувати.

Перед трапезою учениці діляться знаннями про те, чим корисні страви, ними приготовані.

VІ  Після трапези підводяться підсумки уроку.

    Вправа-гра «Мікрофон»: «Сьогоднішній урок допоміг мені…»

VІІ Домашнє завдання. 1) повідомлення про нові культури, що з’явились в Україні                                                           внаслідок розвитку зв’язків з іншими державами, та нові страви                                                   в українській кухні у зв’язку з їх появою;

                                             2) принести сімейну фотографію на фотоконкурс кращих господинь                                                 «Ми любимо готувати» разом із рецептом блюд.

Додаток до уроку

Рецепти страв

1. Яєчня з цибулею

    Цибулю дрібно нарізують і підсмажують на сковорідці з маслом. Коли цибуля підрум’яниться, на неї зверху виливають яйця. Подають на стіл на сковороді.

Склад: на 10 яєць – 2 ст. ложки вершкового масла, 1-2 цибулини.

2. Млинці з яблуками

  Масло розтирають в піну, кладуть у нього жовтки, цукор, борошно, сіль, вершки, збиті білки і добре вимішують.

  На маленьку сковорідку кладуть трохи масла, наливають тісто, кладуть тонку шматочки яблука і наливають знову тісто. Коли млинець стане рум’яним, його перевертають і печуть з другого боку. Млинці подають гарячими, посипають цукром.

Склад: на ½ склянки борошна – 2 ст. ложки масла, 6 яєць, 3 склянки вершків, 5-6 яблук, 2 ст. ложки цукру, 1 чайну ложку цукру.

3. Бабка рисова з яблуками

   Зварений рис заправляють вершковим маслом, сіллю, сирими яйцями.

   Яблука очищають, нарізують шматочками і пересипають цукром і тертою корицею.

   Половину рису кладуть у сотейник, змащений маслом. На рис кладуть підготовлені яблука, на яблука – другу половину рису. Зверху рис заливають сметаною і запікають у духовці.

   Запечену бабку нарізують порціонними шматками.

Склад: на 2 склянки рису – 200 г яблук, 2 яйця, 2 ст. ложки вершкового масла, ¾ склянки сметани, ¾ склянки цукру, 6 г кориці.

4. Оселедець з яблуками

    Оселедця вимочують у холодній воді, потрошать, відрізують голову, хвіст і плавники, знімають шкіру, видаляють кістки, дрібно січуть, додають шматки пшеничного хліба, розмоченого в молоці або у воді, свіжого вершкового масла, дрібно насічених обчищених яблук, сметани, все добре розтирають, кладуть в оселедницю і надають форми оселедця, приклавши голову і хвіст.

Склад: на 1 оселедець – 2 кислі яблука, 200 г пшеничного хліба, по 1 ст. ложці вершкового масла і сметани.

5. Гарбуз із сметаною

    Обчищений і промитий гарбуз нарізують шматочками завтовшки в 1 см, солять, посипають борошном і смажать у добре розігрітому маслі до готовності.

    Смажений гарбуз кладуть у змащений маслом і посипаний сухарями сотейник, заливають сметаною, посипають тертим сиром, збризкують маслом і запікають в духовці.

Склад: на 1 кг гарбуза – 1 ст. ложка вершкового масла, 3 ст. ложки сметани, 2 ст. ложки цукру, 1 ст. ложка мелених сухарів, 2 чайні ложки натертого сиру, 1 чайна ложка пшеничного борошна.

Додатки до заняття

Свято «Ой, хто, хто Миколая любить...»

Мета: залучати дітей до вивчення й дотримання народних традицій; розвивати знання про Святого Миколая, спонукати до роздумів про добро і зло, цінності життя, красу і багатство національної культури, розвивати творчі здібності дітей; виховувати національну самосвідомість, гордість, прагнення бути добрими, милосердними, слухняними, чемними.

Обладнання: сцена актової зали прикрашена святковою ялинкою, оформлена під інтер’єр української хати, мультимедійна техніка, магнітофон.

Хід свята

Звучить святкова музика.

Діти:

Що нині за днина,

Що нині за свято,

Що сюди зібралось

Так гостей багато?

Знаю, що за днина,

Знаю, що за свято.

То прийшли Вкраїні

І нам честь віддати.

Всім нам честь віддати,

Бога привітати,

Про святого Миколая

У цей день згадати.

Учитель

Добрий день , мої любі друзі ! Я бачу , що тут уже зібралися всі , тож можемо починати нашу святкову програму . До речі , скажіть , а чи знаєте ви, яке сьогодні у нас свято ?

Діти : Святого Миколая !

Учитель: Так , дійсно , У нас сьогодні 19 грудня - день Святого Миколая ! Сьогодні ми всі   відзначаємо свято Миколи – Угодника -Чудотворця .

 Шановні батьки і вчителі, дорогі діти! Хто не знає про святого Миколая? Малий і старий його знає про нього. Щороку приходить він у кожну господу з миром і дарунками. Для маленьких стає чарівною казкою, коли невидимо з’являється вночі і кладе під подушку такі бажані гостинці. Виростають діти -  і добра казка зникає, а Миколай залишається.

Наслідуймо добро і вчинки Миколая! Нехай це свято стане для нас святом Милосердя, святом Доброти, Прощення, Любові до ближніх.

Ведуча 1

За вікном сніжок летить,

Вітром завіває,

Тож спішіть усі до нас

На свято Миколая!

Ведуча 2

Ну, а хто сюди прийшов,

Раді вас вітати

Веселіться і радійте

На нашому святі.

Ведуча 1

Маємо чого радіти,

Добре знаєте ви, діти!

Долетіла до нас вість,

Що до нас в дорозі гість.

Хто це? Кожен пам’ятай!

Це  святий наш Миколай!

Діточок він всіх згадає,

Їм дарунки посилає,

Він вже близько, вже іде,

Наша пісня хай гуде!

Звучить пісня «Що нині за днина...» у виконанні 4 класу

Ведуча 2

Жив колись давно на світі

Десь у Азії юнак,

Роздавав дарунки дітям

Той багатий одинак.

Ведуча 1

Бідним дітям у потребі

Дарувати він любив,

Аж Господь Вседобрий в небі

Миколая полюбив

Ведуча 2

Став єпископом всезнаним

Миколай і чемно жив.

Особливої пошани

Він у Бога заслужив.

Запитав Господь: «Що хочеш

За свої заслуги ти?»

Ведуча 1

Хочу, Господи, я хочу

Раз на рік на Землю йти.

Завітати в кожну хату,

Всіх вітати знов і знов,

Чемним дітям роздавати

Подарунки за любов.

Ведуча 2

І отак щоразу, діти,

Вам щороку Бог дає:

Миколай мандрує світом –

Подарунки роздає.

Учитель  Діти, а хто розкаже про Святого Миколая?

Діти:

1.Нічого не бракувало малому Миколі – ні одежі, ні їжі. Та він був сирота, мама вмерла рано, за нею і тато. Хлопчик ріс під опікою чужих людей. Він часто виходив на вулицю погратися з дітьми. Це були діти небагатих батьків. Микола їх жалів, але не знав, як допомогти.

2.Був у Миколи старий учитель. Одного разу вони читали Святе Письмо: «Коли ти робиш добро, нехай твоя правиця не знає, що робить лівиця…»

- Як це розуміти? – запитав в учителя замислений Микола.

- Коли ти робиш добро іншому, то не треба про це голосно всім розказувати. Краще не хвалитися своїми добрими вчинками.

3.Стояла глибока осінь. Миколка знав, що багато дітей у їхній околиці живуть бідно, у голоді і холоді. От родина старого

Олександра. Мати хвора, в Петруся немає взуття, а мала Софійка вранці збирала на дорозі ломаччя, щоб було чим затопити в печі.

4.Увечері Миколка тихо, щоб слуги не бачили, подався до комори. Набрав у торбину борошна, налив пляшечку олії, набрав повні кишені яблук, відшукав у своїй скринці пару нових шкарпеток, нові постолики. Все це склав у велику торбину і сховав під своїм ліжком. Коли в домі  всі поснули, він тихенько вислизнув із ліжка, пробрався до Олександрової хатини, поклав там торбину й чкурнув додому.

5.Вранці старий Олександр не міг натішитися щедрими дарунками. Але хто це міг зробити? Кому подякувати?  З того часу Миколка часто робив такі дарунки бідним сусідам. Люди молили Бога за невідомого, який їм допомагає. Та ніхто не здогадувався, що то був Микола.

6.Миколині слуги стали помічати, що зникають харчі, одяг, паливо з комор. Стали пильнувати. Одного разу, коли Миколка тільки-но склав торбинку і вийшов із свого подвір’я,  його наздогнав старий слуга. Думав, що то злодій. Тоді й стало відомо всім, хто піклується про бідних.

7.Минули роки. Микола вивчився, став священиком. Усе своє добро роздав бідним людям і служив їм, як тільки міг. За це Господь дав йому силу творити добро ще більше. Коли ж  Микола помер, його причислили до святих. Відтоді всі згадують святого Миколая, свято його відносять до грудня і цього дня роблять одне одному подарунки.

8.А десь високо в небі тієї ночі чути срібні дзвіночки. То на санчатах їздить Миколай і заглядає в кожне віконце: чи не обминули якої дитини. Переїздить з хмарки на хмарку. Дзвіночки ніжно теленькають. Старий місяць весело усміхається в засніжені вуса. Він знає, що тієї ночі всі мають бути щасливими. І ті, що дарують, і ті, що подарунки роблять. Бо найбільше щастя в житті – робити добро. 

Учитель. А зараз діти 4 класу розкажуть нам вірші про свято Миколая

Діти:

У дитячий край щасливий

Йде весела вість,

Що коником білогривим

Їде з неба гість.

Дарів він несе багато,

Повнії санки.

Радість буде в кожній хаті,

Бо в них забавки!

Їде, їде гість багатий

У дитячий край.

Хто цей гість? Ви відгадали?

Всі разом: Святий Миколай!

Лиш раз в рік таке буває:

Господь небо відкриває,

І на землю поспішає Миколай.

В кожну хаточку, домівку,

Чемним дітям під голівку

Ласку Божу залишає Миколай.

Від хати і до хати,

Снігами через ліс,                                                                                     

Спішить, спішить завзято

Старенький сивий дід.

Коли святий Микола

З небес на землю йде,

То кожний дім і школа,

Мов вулик бджіл гуде.

Коли замерзла річка,

І став біленький гай,

Зійшов у темну нічку

На землю Миколай.

Миколай Святий у шапці

І у теплім кожушку,

Принесе усім гостинці

У чарівному мішку.

Святий та добрий Миколай,

До нас у школу завітай,

На нас, маленьких подивися

І подарунків всім нам дай.

Святий Миколаю, прийди до нас з раю,

Принеси нам дари кожному до пари.

Цукерочок смачненьких, булочок пишненьких,

Книжечок багато читати у свято.

Миколаю, Миколаю, я тебе чекаю.

Тебе люблю, Тебе кличу, святий Миколаю!

Святий Отче Миколаю,

Нашу хату не минай.

Подаруй мені на втіху

Величезну торбу сміху,

Ще й здоров’я для родини,

Красну долю для Вкраїни.

Миколай з небес нас бачить,

Хто слухняний, хто не плаче,

Як добро робити, знає,

Тата й маму поважає.

Всім, хто чемний, працьовитий,

Дружно хто уміє жити,

Миколай в святковий день

Подарунки принесе.

Учитель Дякуємо вам, діти, за чудову розповідь. Але що це? (звучить пісня величальна «Ой, чи є, чи нема пан господар вдома?)

Звучить тиха мелодія. Починається дійство

Батько заходить до зали.

 Холодно надворі. Намело багато снігу. (піднімається на сцену, до хати). Жінко, чи все у нас готово до свята, бо он вже й пісні по селу лунають! Діти, саме цієї ночі святий Миколай опускається на срібній вервечці з неба на землю. Сивобородий, у довгій золотистій накидці, заходить він до кожної хати і розкладає дітям під подушки свої пречудові гостинці. Правда, неслухняним дітям святий Миколай дає хіба що гарного прутика.

Маруся:

Мамо, а в нашій хаті також сьогодні свято буде?

Мати:

Накінець-то, діти милі,

Ви діждались тої хвилі,

Що з небесного престола

Зійде пресвятий Микола.

Темна нічка за шибками,

Сніг біленький мерехтить,

Небеса блистять зірками,

Десь дзвіночок гомонить.

Миколай вже поспішає,

А з ним ангели малі,

В кожну хату він загляне,

Бо дарунків хочуть всі.

Тато:

А щоб від Миколая подарунки отримати, треба гарно вчитися в школі, не лінуватися ніколи, все у хаті допомагати, що лише вам скаже мати.

Доня Настуся:

А скажи нам, мамо мила,

Де той пресвятий Микола

Тих дарунків дістає,

Що так щиро роздає?

Мати:

В небі є така скарбниця,

Там дарунків – без кінця.

Святий Микола їх бере

І на землю всі несе.

Тато:

Та не лише святий Микола

Сходить з небесного престола,

З ним і ангели бувають,

Що святому помагають.

А іще таке буває,

Що услід за Миколаєм

З пекла антипко втече,

Всім неробам, пустунам,

Злодіям і брехунам

Він вилами погрожує

Та ще й пеклом лякає.

Петрик:

А скажи, матусю люба,

Він страшний дуже?

Мати:

А ви не бійтеся, він до нас не завітає, бо ви діточки чемні, слухняні, допомагаєте своїй мамі(гладить по голові)

Тато:

Тихо, діточки мої, щось там чути у дворі.

Мати (визирає у вікно):

Хтось там дзвонить і тупоче,

Мабуть, до хати зайти хоче.

Підемо подивимось.(бере теплу хустку і виходять).

Петрик:

Цікаво, а що мені Миколай принесе?

Маруся (хапається за голову). Ой, у нас ще не прибрано в хаті! Як же  ми Миколая будемо стрічати? (Порається в хаті й поправляє ряднину, бере віник і підмітає). А ти, Петрику, принеси образ святого Миколая.

Петрик: Ну, це вже не моя робота, мені пора вже спати, щоб скоріше завтра встати.

Маруся:     А дарунків хочеш ти?

Від антипка різки жди!

(Петрик приносить образ святого Миколая і вони вдвох чіпляють його на стіні).

Маруся: Як би я хотіла дістати від Святого Миколая червоні чобітки, теплі рукавички.

Петрик: А я – гарну іграшку, солодощів багато.

Маруся: (бере Петрика за руку). Петрику, щоби вислухав нас святий Миколай, то і сьогодні треба щиро помолитися (вклякають перед образом, моляться разом).

Святий отче Миколаю,

Щиро ми тебе благаєм,

Сповни нині наші просьби,

Що на думці ми їх маєм.

Звели дітям дарунки подати.

В надії будем Тебе чекати.

Маруся: А тепер пора спати. На добраніч.

Петрик: Цілу ніч буду чекати…

Мати з батьком повертаються до хати разом з кумом.

Батько Проходьте, куме, у нас тепло, зігріймося.

Кум Ой, гарна ж нині днина! На душі так тепло, радісно, що хочеться увесь світ обійняти й пригорнути! (обнімаються з кумом). Зі святом вас, дорогенькі

Мати й батько Зі святом, куме. Сідайте до столу, пригощайтеся!

Кум А де ж це Маруся, Петрик, Настуся? Невже сплять?

Мати Мабуть швидко полягали, подарунків під подушкою чекають. (сміються)

Кум   Та й є за що їх обдарувати! Такі діти у вас хороші: і чесні, і добрі, і працьовиті, і вчаться добре.

Батько Дякувати Богу!

Мати  Куме, а що Вам Ваша бабуля Глаша розповідала про Миколая?

Кум  Багато чого, та все молилася йому, все поклони била... (замислився). Ну, ось послухайте.   Коли помер Миколай і його душа стала перед Господнім престолом , Господь спитав: «Чого бажаєш , мій Миколаю, в нагороду за добре життя на землі?» - Нічого не бажаю, тільки дозволь мені ,Боже , сходити час від часу з неба на Землю і відвідувати дітей .

  Усміхнувся Господь і сказав : - Знав я яким буде твоє прохання. Тож дозволяю тобі щороку в день твоїх іменин сходити на Землю. Відтоді кожного року , в день своїх іменин – 19 грудня – Святий Миколай ходить по землі і розносить добрим дітям дарунки

Ведучий 1

 Нічка тиха, таємнича,

Повна дива і чудес.

До дітвори прийде в гості

Довгожданий гість з небес.

Буде радість, буде втіха,

Бо ж усякий пам’ятай:

За дітей цієї ночі

Не забуде Миколай!

Ведуча 2

У ніч грудневу місяць світить,

Чарівні мрії, сни.

Тихо всюди, сплять всі діти.

Вже заснули всі.

Біля ліжка ангел Божий,

Хоронитель ангел жде.

Він тихенько вчинить двері

І дарунки покладе.

Але, що це? (Хтось тупотить, поспішає. На сцену, перед завісою, вибігає чорт).

Чорт:

 Привіт, дзень добрий, гутен таг! (Кланяється).

Вітаю вас на різний смак.

Мене звуть антипком,

До вас примчав я аж із пекла,

У вас – зима, в нас – хата тепла,

У вас – мороз за хвіст щипа (покзує хвоста),

І снігу в очі насипа,

Не дивіться, що я тут гість,

Морозить, студить, як на злість.

(В кінці залу задзвонили дзвони).

О, це вже ангели сходять з неба,

Десь би тут сховатись треба.

(Шукає, де б  сховатись, ховається за завісою. По залу йдуть дівчата-ангели, в руках – дзвони, які дзвонять і виходять на сцену. Завіса відкривається. На сцені - царський трон.)

1-й ангел:

Де з молока тече дорога,

Де безліч зір, де царство Бога,

Я звідти йду і вість веселу

Несу у вашу я оселю.

2-й ангел:

 Ще хвилька, діти, і між вами

Тут стане Миколай святий.

Він з щирим серцем і дарами

Опиниться у залі цій.

(Чортик чхає за завісою).

1-й ангел:

 Тихо, діти! Хтось тут є. треба подивитись. (Ангел шукає когось на  сцені, знайшовши, тягне за хвоста чортика на сцену).

Чортик (плаче) Ой-ой-ой! Болить.

Ангел: Ось цей боягуз. Бачите як сховався!

Чортик:

 І зовсім я не боягуз!

До цих нечемних дітей

Я із самого пекла примчався.

Прутики вербові я приніс. (Показує в’язку).

І кожен з прутиків придається

Отим лінивим, що не вчаться!

(Бігає по сцені, розмахує в’язкою прутиків).

2-й ангел:

(підходить до нього).

Геть, антипко, то дарма,

Лінюхів у нас нема.

Правда, діти, що нема?

Діти: Нема!

Чортик:

Хай ці прутики придбає,

Хто батькам не помагає.

1-й ангел: Геть, антипко, то дарма –

Неслухняних в нас нема.

Правда, діти, що нема?

Діти: Нема!

Ангел і діти:

 Геть, антипко! (Проганяють, він втікає). 

А тепер, діти, заспівайте пісню про Миколая, він почує її та швидше прийде до вас

.Звучить пісня «Ой хто, хто Миколая любить»

Ведуча1

Дивіться, що там світиться, горить, наче зірка миготить.

Ангели разом

 Сніг, сніжок, посипай,

Ось і добрий Миколай!

Миколай: Доброго дня, любі діти, шановна громадо! Я прийшов до вас із далеких небесних просторів і приніс вам благословення від Бога.

Нині свято в вашім домі

І я вас вітаю,

Гараздів, здоров’я і доброї долі

Щиро вам бажаю.

Колись в цій школі я вже був,

Дарунки дітям роздавав,

До праці всіх вас закликав,

Наказував вам чесно жити,

Від зла тікати, а добро творити.

Сьогодні я приніс вам солодкі й смачні подарунки й усіх ними наділю: і чемних, і, навіть, не зовсім чемних, бо ви всі мені любі й милі.

(Знову вибігає чорт на сцену, в руках – книга «Гріхи»).

Кому дарунків?

Забіякам цим і пустунам?

Боягузам, лінюхам?(сміється)

Антипкам краще знати,

Кому дарунки роздавати.

Миколаю, зупинися,

Подарунки заховай,

Тут зібрались діти грішні (показує книгу)

Ти нічого їм не дай!

О! Гріхів у них багато!

(Одягає окуляри, сідає на краю сцени, відкриває книгу «Гріхи» і читає).

Ось вчора Гриць тихцем у друга кинув камінцем.

Іванко бігав над потоком і Ганнусі підбив око.

А малий Андрій до кави своїй мамі всипав солі.

Павло часто не ходив до школи.

А Оксанка – що й казати, не хотіла іти спати!

Нагрішили, нагрішили, ти дарунків їм не дай!

Дай мені, а я швиденько донесу їх у свій край!

Ангел 2

Ах ти, чого вдерся в нашу хату?

Бачиш, тут святий Миколай,

Ану швидко звідси втікай!

Чортик: Ні, я вам не помішаю,

Я ще щось сказати маю…

1-й ангел:

 Досить, досить! Щось ти

Крутиш, баламутищ.

Не дійдеш ти так до цілі.

Всі крутійства ті – намарне,

Бо всі діти наші – гарні.

Згинь, нечиста сило!

Не ходи по цьому світу,

Зла ніде не сій!!!

Геть звідси! (Виганяє чорта) 

Миколай: Я дарунки оті просто так не даю.

За всі гарні справи я торбину свою

Розв’яжу для дітей, що достойні наград,

Котрі мають повагу і  до буднів, і свят.

Котрі бога шанують в юнім серці завжди,

Він спасе від невдач, відверне від біди.

Ану, дітки, тут при мамі скажіть,

А чи були ви слухняні? (ТАК)

А в школі добре вчилися?

Ці дарунки, діти, роздадуть ангели господні,

А ви нам вірші розкажіть та й заспівайте сьогодні.

Учитель    Для Святого Миколая розкажуть вірші діти 5 класу

Діти

Свято Миколая святкуємо в цей час,

Здійснились всі мрії, Миколай у нас.

Здійснились бажання всієї дітвори,

Він приніс малятам дарунки свої.

Любий Миколаю, прощення прийми,

Будемо слухняні, будем чемні ми.

Будем пам’ятати заповіді всі,

Хочемо ми жити в щасті і добрі.

Який ти добрий, Миколаю,

Даєш нам все, що ми бажаєм.

Даєш нам голосочок

До гарних співаночок.

А ми тобі співаєм, бо ще журби не знаєм.

Бо ти добрий, Миколаю,

Даєш нам все, чого бажаєм.

Нехай цей ранок, що в школі лине,

Принесе запах квіток України.

Нехай ця днина додасть нам сили,

Щоб ми Вкраїну завжди любили.

Учитель. Спасибі, діти, за чудові вірші.

А ще, Святий Миколаю, наші найменші дітки хочуть станцювати для всіх українського таночку. (1 клас танцюють з рушниками хоровод)

 А тепер, малята, Святий Миколай хоче наділити вас подарунками.

Св.Миколай, ангели, ведучі роздають дітям подарунки під різдвяну пісню.

Миколай: Ось, слава Богу, все роздав,

Що міг, і що з собою взяв.

Від десь за рік я знов прийду,

То може більше принесу.

2-й ангел:   Вітаю вас, милі люди,

При вашій родині.

Нехай добро з вами буде,

І щастя віднині.

Нехай смуток ваш і горе

Спливуть за водою,

І утопить їх хай море

Зі слізьми і бідою.

1-й ангел:   Мир несу я вам в оселі,

Щирість, правду, згоду,

Щоб завжди були веселі

Діти в вашім роді.

Щоб серця в вас не черствіли,

Не були байдужі,

Щоб ви інших розуміли

В голоді і стужі.

Щоби неправда в домі вашім

І не ночувала,

Щоб лиш правда в серці вашім

Завжди панувала.

Миколай:  От настав прощатись час,

Залишаю вже я вас.

Будьте добрі й завжди щирі,

Живіть в злагоді і мирі.

Мамі й татку помагайте,

Менших себе не чіпайте.

Вчителям у поміч будьте,

І мене ви не забудьте.

Швидко мчиться часу лік,

Знов прийду я через рік

На велике, світле свято.

З Миколаєм вас, малята!  

На сцену виходять усі учні-актори і співають пісню «Добрий вечір тобі, пане господарю..» 

Масляна

Про Масляну за Василем Скуратівським «Дідух. Свята українського народ»:

З Масляною будьте здорові!

В Україні останній тиждень м'ясниць носив кілька назв – Масляна, Сиропустний тиждень, Пущення, Загальниця, Ніжкові заговини, Колодій тощо. Структурно він ділиться на три основні частини: зустрічний "переломний" понеділок, "широкий" четвер та "прощальна" (чи "шуткова") неділя. Кожна з них мала свою обрядову специфіку.
Основою обрядовою стравою Масляної (Масниці, Масляниці) були вареники з сиром, які вживалися з маслом чи сметаною. Виготовляли також гречані млинці, заправлені смальцем. Ними частували протягом усього тижня. Досить популярними серед селян були сколотини од масла (маслянка). "Нехай буде, – казали в таких випадках, – і маслянка, аби щоранку!"
Загалом Масляна вважалася жіночим святом, хоч участь у ньому могли брати і чоловіки. Але вони мусили за це відборговувати грошима чи горілкою.
У цей час широко практикувалися й погостини. Жінки, зібравшись у гурті йшли в ПОНЕДІЛОК до корчми і відзначали "початок Масної". У ВІВТОРОК жінки знову сходилися до шинку, вчиняли всілякі забави і сценки. СЕРЕДУ називали "зноби-баби". Якихось обрядів і дій, пов'язаних з цим днем не збереглося. Одначе в переломний чи широкий ЧЕТВЕР жінки, зібравшись у товариство піднімали тости за те, "щоб телята водилися" і намагалися в цей день не прясти, "аби масло не згіркло".
По своєму цікаво святкували П'ЯТНИЦЮ. Віддавна в Україні у цей день зять мав почастувати тещу. Щоправда, якщо хлопець оженився в осінні м'ясниці, то годилося привести до себе жінчину матір на другий день Різдва – це за умови, що теща була чемною і шанованою. Коли ж вона була сварливою і непривітною, – третього дня. Натомість, якщо весілля справляли в різдвяні м'ясниці, тоді запросини припадали на масляну п'ятницю. Гарно спорядивши повіз, зять з великими почестями саджав тещу в сани, запросивши й інших членів її родини, й гордо віз селом. Якщо ж він мав "на неї зуба", то вибирав багри, щоб сани перевернулися… За святковим столом він виголошував різномасті побажання, переважно жартівливого характеру: «Пийте, люди, по повній чарці, щоб у моєї тещі горло не пересихало!» – натякаючи на те, що вона занадто сварлива.

Але найцікавіше відзначали останній день Масляної – Сиропустну НЕДІЛЮ, Чорну неділю, Масне пущення. У різних регіонах були свої обряди й дійства. На Полтавщині, наприклад, у неділю сусіди й родичі обходили одне одного й просили прощення за образи. Вважалося, що саме в цей день має відбутися страшний суд, а тому годилося помиритися з тими, хто на цьому світі. Відтак, завітавши зранку до сусіда чи родича, пропонували таку мирову:

– Прости мені, – низько вклонившись, звертався сусід до сусіда.

– Бог простить, – відказував господар чи господиня.

– І вдруге прости!

– Бог простить…

– І втретє прости!

– Бог простить.

Після цих діалогів, які не розповсюджувалися лише на дітей, люди цілувалися, а якщо й ні, то все ж вважали, що заподіяна перед цим кривда втрачала гріховну суть. У такий спосіб народна звичаєва структура сприяла полагодженню різноманітних конфліктів між людьми, як кажуть зараз, розряджала стресогенну атмосферу, котра в повсякденному житті не була рідкістю. Недарма мудре народне прислів'я стверджувало: "Не вічно носити камінь за пазухою".
Як вже було згадано, протягом Масляної люди вживали переважно вареники з сиром. Та це обрядове їство було особливо пошанованим у неділю, а тому казали: "Вареники доведуть, що й хліба не дадуть".
Ввечері ж влаштовували цікавий обряд "полоскання зубів". У кожному регіоні обряд мав свої відмінності. Наведу найбільш поширені. У неділю ввечері, коли вже закінчувалось пущення, годилося вичистити із зубів залишки сиру.
Нарешті приходили розваги й до дівчат. Притримані від понеділка "ніжкові заговини" (кісточки від холодцю) дівчата виносили на вулицю й кидали від порога до воріт. Якщо кістка долітала до воріт, то дівчина буде здоровою протягом року, а коли перелітала через ворота – неодмінно вийде заміж.
Крім того, селянин і в цей день (неділя) традиційно прогнозували погоду. Вважалося: яка Сиропустна неділя, такий і Великдень; якщо сонце сходить вранці, то й ранньою видасться весна…
З різноманітними забавами та обрядами й завершувався останній день Масляної. Люди готувалися до найдовшого і, як уже мовилося, найсуворішого з усіх попередніх – Великого посту, а тому казали: "Масляна, Масляна, яка ти мала, – якби ж тебе сім неділь, а посту одна". Та що ж поробиш, коли, як стверджує інший крилатий афоризм: "Не завжди котові Масляна ".

Масляна символізує проводи зими та зустріч із весною. За церковною традицією тиждень називається сирним або м'ясопусним — через набір страв, які прийнято готувати протягом цього періоду.

Це свято не закріплене за певним днем на календарі, воно відзначається протягом останнього тижня перед Великим постом.

Масляна поділяється на три частини:

зустріч у понеділок;

широкий четвер;

прощальна неділя.

Це є останній тиждень напередодні Великого посту. У перший день Масляної традиційно готують холодець зі свинячих ніжок і святкують. Це так звані «ніжкові заговіни».

Молодь після вечері збирає кістки й кидає їх у ворота. За народним повір'ям, якщо людина не докине до воріт кісткою, то не доживе до Великодня.

Це свято супроводжують і співи, наприклад, такі:

Вип'ємо, родино,

Щоб жито родило,

І жито, і овес,

І зібрався рід увесь.

Молодиці .(заміжні жінки) зранку в понеділок ідуть до корчми, кладуть на стіл палицю — колодку. Потім усі почергово омотують цю палицю полотном, наче сповиваючи її. Це дійство має назву «справляння колодки».

Жінки п'ють і вітають одна одну з народженням колодки. Коли молодиці нарешті розходяться з корчми, палиця залишається на столі до наступного дня. Так вони збираються аж до суботи:

понеділок — колодка народилася;

вівторок — колодка хрестилася;

середа — колодкові похрестини;

четвер — колодка померла;

п'ятниця — похорон колодки;

субота — оплакування колодки.

Незважаючи на те, що колодка «померла», ніхто в ці дні не сумує, оскільки в пам'яті народу життя та смерть пов'язані нерозривно, не існують одне без одного. До того ж це жартівлива традиція, тож засмучуватися нема чого.

У понеділок, під час Масляної, жінки відвідують оселі, у яких є дорослі неодружені парубки й незаміжні дівчата на порі, та прив'язують до материних ніг колодку. Це начебто жартівлива кара за те, що діти досі неодружені. Дівчата на порі оздоблюють колодки стрічками та квітками й прив'язують їх до лівої руки парубкам. У свою чергу парубки мають обдаровувати дівчат грішми, прикрасами та ін.

За народними уявленнями, господині повинні зустрітися в четвер і добре випити й погуляти. Вважається, що від цього худоба буде здоровішою. А от прясти на цьому тижні категорично забороняється, бо вважається, що в цьому разі масло буде гірке.

Дуже важливий етап святкування Масляної — частування тещі, яке відбувається в п'ятницю. Саме від Масляної бере свій початок вислів «до тещі на млинці». Якщо молодята побралися недавно, то теща запрошує «на млинці» зятя, а також інших родичів. До речі, якщо теща добра, то за старих часів її запрошували в гості на другий день різдвяних свят, а якщо зла, то на третій. Гостювати приїжджала не тільки теща, але й інші родичі. Тещу слід пригощати добре, щоб «горло не всихало». Отримавши запрошення, теща заздалегідь повинна була прислати або принести в оселю молодят усе необхідне для приготування млинців: сковороду, посуд для замішування тіста, ложки, черпаки тощо. А тесть мусив цього ж вечора прислати в дім молодих борошно, масло, олію та все інше, що необхідно для млинців.

Нехтування цим важливим і дуже приємним для родичів звичаєм могло за старих часів обернутися образою тещі, зневагою від родичів та осудом усієї громади. Це було не просто застілля, а своєрідна передача-досвіду — молоді запрошували старших не стільки на святкове частування, скільки щоб навчали, як жити слід. Зараз ця традиція дотримувана менш строго.

Головна страва на Масляну — млинці зі сметаною, вареники із сиром, гречані млинці на смальці та інша обрядова їжа. Кажуть, нібито ще давні римляни приносили в жертву богу Бахусові ритуальне печиво з тіста — щось подібне до слов'янських млинців. Оладки та млинці — ритуальна страва слов'ян ще з язичницьких часів. Ця обрядова їжа вважається старими людьми необхідною для породіль, хворих людей, нею частували одне одного при народженні дитини, при поминанні померлих. Млинці на Масляну можуть бути різні: і прісні, і солодкі, і з начинкою, і дріжджові та ін. Борошно для таких млинців дозволяється вибирати найрізноманітніше: гречане, вівсяне, просяне, ячмінне, пшеничне, горохове тощо.

Надзвичайно таємничим за старих часів був обряд власне приготування млинців. Готувати опару для тіста господині старалися так, щоб ніхто з членів родини цього не бачив. Щоб ніхто точно не підглядав, хазяйка навіть йшла вночі до водойми, іноді готувала опару зі снігу.

Ті українці, які ретельно дотримуються всіх звичаїв, протягом усього тижня, кожного дня, варять вареники. Ясна річ, не кожна господиня в змозі дотримуватися такої традиції, оскільки приготування вареників — досить копітка справа.

За народними легендами, можна побачити справжню відьму, якщо в неділю на Масляну взяти з останнього вареника сир, зав'язати в марлю або щось інше, покласти в рот і так тримати до ранку. Зранку ж треба піти до церкви й вистояти всю службу, жодного разу не поворухнувшись. Потім слід сховати сир і зберігати його до Великодня. А вже на Великдень треба бути дуже уважним: стати на паперті й дивитися, яка жінка підійде привітатися — оце ж і є відьма! Але не можна забувати, що до подібних історій слід ставитися певною мірою скептично.

Якщо ви змогли втримати в роті вищезгаданий сир із вареника, то у вас шанс побачити ще й домовика, а не лише відьму. Для цього, виконавши решту умов, пов'язаних із сиром, на Великдень треба вилізти на хату й там побачити домовика.

Останній день Масляної — Прощена неділя. Це суто християнський обряд, за яким не можна постувати з гріхами на душі. Першими просять одне в одного пробачення священик і парафіяни одразу після вечірньої служби. Літні люди в цей час відвідують усіх рідних, друзів і просто знайомих, щоб пробачити одне одному заподіяні кривди. Дехто традиційно відвідує померлих родичів на кладовищі, прохаючи про прощення всіх завданих образ. За старих часів люди були переконані, що саме недільного вечора відбуватиметься Страшний суд, тож цього дня дуже побожні люди намагалися якнайрідше виходити з дому, пригадували власні гріхи й у жодному разі не вживали алкогольних напоїв.

До речі, перший млинець — свого роду символ сонця, спечений цього тижня, призначається для поминання померлих. Іноді цей млинець віддають жебракам, щоб і вони поминали померлих близьких людей.

Після останньої скоромної вечері кожен член родини бере зварене натвердо яйце, об лоба розбиває його. Розбивши таким чином яйце, треба дуже швидко переступити через поріг і вже за порогом з'їсти яйце. А робиться це для того, щоб суворий піст так само швидко минув, як людина через поріг переступила.

Загалом побожним людям цей тиждень дає можливість досхочу попоїсти напередодні суворого посту, а іншим — порозважатися досхочу.

Обряд зустрічі весни

Зустріч весниЗдавна наш народ зустрічав весну з особливим настроєм, адже його хліборобська душа була надзвичайно чутливою до всього живого, що пробуджувалося з весною до нового життя.

Міфічний образ богині Весни поставав в уяві наших предків в образі прекрасної молодої дівчини або молодиці, тому що саме жінка дає початок життю.

Зустріч весни поєднувалася з вигнанням зими-смерті. Ще збереглися подекуди обряди, під час яких спалюється солом'яне опудало, яке символізує собою зиму (під час масниці).

Початок весни пов'язували наші предки зі святом Сорока Мучеників. Воно святкується 22 березня (за новим стилем). У цей день, говорили в народі, птахи прилітають із вирію і приносять весну. Господині, щоб відзначити цю подію, пекли тістечка у вигляді пташок і роздавали дітям, “щоб птиця водилася”. З цим печивом діти вибігали на луки, в ліс і співали:

Пташок викликаю

З теплого краю:

- Летіть, соловейки,

На нашу земельку,

Спішіть, ластівоньки,

Пасти корівоньки!

Разом з дітьми виходили зустрічати весну й дорослі, жінки та дівчата. Прислухалися, чи не заспіває вівсянка – птаха, що першою сповіщала про прихід весни. “Кидай сани, бери віз, викинь шубу, з печі злізь”, - примовляли вони, почувши спів пташки.

Благослови, мати

Ладо мати,

Весну закликати,

Зиму проводжати!

- просили благословення дівчата у богині сонця, злагоди та любові – Лади. Це одна з найдавніших міфологічних покровительок східних та південних слов'ян. Після цього діти закликали весну:

Прийди до нас, весно,

Із радістю, із великою

до нас милістю,

Із житом зернистим,

Із пшеничкою золотою,

Із вівсом кучерявим,

Із ячменем вусатим...

Закликаючи весну, запитували: “Весно красна, що ти нам принесла?”

Серед дівчат вибирали найкращу дівчину, яка виконувала роль Весни. Вона відповідала:

Принесла я вам літечко,

Зеленеє житечко,

Та хрещатий барвіночок,

Та запашненький васильочок.

Васильочок – для парубків,

Барвіночок – для дівчаток,

Любисточок – для любості.

Ті, хто просив весну про дари, також не лишалися в боргу. Так, в давні часи в Україні діти носили в руках дерев'яну ластівку і ходили з нею від хати до хати, прославляючи Весну.

Господині в день 40 Мучеників відрізали шматок полотна і приносили його в поле. Вклонившись на всі боки, поверталися до сходу сонця і говорили: “Ось тобі, мати-весно, нова обновка!” При цьому стелили полотно і клали на нього пиріг, надіючись, що такими магічними діями вони забезпечать собі милість сил природи і добрий урожай.

Поклоняючись Весні, поклонялися ще й міфічному богові сонця – Ярилу, якого уявляли гарним парубком у білій киреї на білому коні. Ярило був парою дівчині-Весні. Звичай водити хороводи Ярилу зберігся ще до нашого часу в Білорусії.

Весняні хороводи не збереглися до нашого часу у жодного із європейських народів, крім слов'ян, і особливо різноманітні їх види у нашого народу.

Свій перший весняний хоровод виводили в Наддніпрянській Україні називали веснянками, а в Галичині – гаївками, гагілками, ягілками.

Гаївки в Західній Україні співають тільки на Великодні свята біля церкви, а веснянки виконуються протягом усієї весни.

Найбільш відомий весняний хоровод “Кривий танець”, який водили біля церкви, на луці або вели через усе село, як це було на Вінничині, приєднуючи по дорозі до себе все нових дівчат. При цьому співали:

Ми кривого танцю йдемо,

Кінця йому не знайдемо,

Треба його вести,

Як віночок плести...

“Кривий танець” - це символ пробудження життєвої енергії, цим танком дівчата вітали Весну і запрошували її швидше вступати в свої права.

У весняних обрядових піснях та хороводах важливе місце займали хліборобські мотиви, тому що оранка, сівба, збирання врожаю – все це було головним заняттям переважної більшості населення України.

Хороводи належали колись, очевидно, до комплексу магічних дій, які ставили собі за мету розбудити і спрямувати сили природи на збільшення врожаю. Та з часом елементи магічних дій втратили своє значення і їх замінили елементи гри. Зараз ці веснянки сприймаються як дитячі ігри.

Магічним заклинанням шуму зеленої весни, який розвиває листя на деревах, трави на луках, зелені вруна на полях, була й веснянка “Зелений шум”. Вона збереглася в незначних залишках, і, як писав М. Грушевський, “ми можемо тільки інтуїтивно в самих сих виразах відчувати багатство сього мотиву, розбудженого космічного руху, шуму зеленої весни”:

Ой, нумо, нумо,

В зеленого Шума -

А в нашого Шума

Зеленая шуба.

А Шум ходить по дуброві...

Далі йдуть пародійні рими, “Які витиснули з уживання первинний текст, коли хоровод зійшов на просту забаву”. цей весняний хоровод був дуже популярним ще навіть у післявоєнні роки на Поділлі, зокрема на Вінничині. Його водили дівчата на Великдень біля церкви. Ключ дівчат ,співаючи, рухався навколо церкви, сплітаючи пліт із рук, по якому вели мале дитя – Шума. І хоч як намагалися з корінням вирвати ці залишки нашої прекрасної культури, проте, на щастя, ще є люди ,які зберегли в пам'яті цю веснянку і можуть передати її своїм нащадкам.

Одна з найдавніших гаївкових забав “Воротарчик” починається словами: “Воротарчику, воротарчику, отвори ворітечка”. Що ж за ворота він стереже? В індійські міфології є божество Врітра – дракон, що замикає земні води. Бог-громовержець Індра (в українській міфології йому відповідає Перун) звільняє води з полону Врітри. Індійська культура, як і українська, - одна з гілок древньої культури землеробів. Тому у всіх давніх хліборобстких народів споріднені звичаї і вірування.

Гаївки дуже щедро ілюструють дохристиянські магічні культури, ворожіння, любовні чаклування, бо весна – час парування, женихання, сватання, зародження нових сімей. В Україні здавна існував звичай вільного вибору,хоч є, звичайно гаївки і про дівчину, яка йде за старого, за нелюба. Прикладом такої гаївки є “Нелюб”. “Ой, як, як миленькому постіль слати?” - запитує гурт дівчат. “Ой, так, так”, - проказує дівчина і стеле хустку, на яку сідає коханий, якого вона обнімає і цілує. Друга частина веснянки розповідає про те, як дівчина стеле постіль нелюбу, імітуючи при цьому неприязнь до нелюбимого чоловіка.

Так само як колядки та щедрівки, весняні обрядові пісні були книгою життя народу, в них розкривалося його ставлення до всіх життєвих ситуацій. У гаївках багато гумору, жартів, особливо в переспівах дівчат та хлопців. Найбільше кпинів діставалося парубоцькій красі, котра в “болоті випрана, на дощі сушена, під лавку шпурнена”.

Що в решеті водиці, водиці,

Стільки в хлопців

правдиці, правдиці.

Скільки в небі зірочок,

зірочок -

Стільки хлопцям болячок,

болячок, -

жартували дівчата над хлопцями. Хлопці також не залишалися в боргу і відспівували дівчатам:

А весна весною,

а дівка – дівкою,

Ходить, світом нудить,

спідницею крутить.

Крутить, щоб видати,

бо хоче віддатись.

Дома не сидіти, в дівках не сивіти.

Веснянки та гаївки – це найдавніші містерії весняного пробудження,коли вся природа сповнюється новими животворними силами, щебетом пташок, запашним цвітом, радістю життя. І, напевно, недаремно назву “гаївки” відомий дослідник української обрядовості Ксенофонт Сосенко виводить від староіранського слова “гаїл”, що означає життя, Божа сила.

До весняних обрядів належить і не менш поетичний, сповнений віри в оновлення всього живого обряд “топтання рясту”. Як тільки на узліссях з'являються перші листочки рясту, всі поспішали до лісу і, босоніж притупуючи, примовляли: “Топчу, топчу ряст, ряс. Бог здоров'я дасть, дасть. Дай, Боже, діждати, щоб на той рік топтати!” Це означало, що людина, яка доторкнулася до живої природи, набереться сил, стане здоровою і зможе зустріти наступну весну.

Хотілося б, щоб ці чудові, багаті, поетичні обряди повернулися в наше життя.

З книги Л.Ф. Вудвуда "Відкривай духовні острови" (1998)

Традиції та звичаї святкування Великодня в Україні

Великдень, Пасха, Христове Воскресіння. Так називають свято, що відображає звершення найзаповітнішої мрії людства — подолання смерті. У словосполученні «Великий День» лунає відгомін міфів та вірувань давніх індусів, єгиптян, греків, римлян, слов'ян та інших народів, що втілювали ідею вічного життя в образах Вішну, Озіріса, Фенікса, бога Сонця...

   

Вибраний Богом єврейський народ, з-поміж якого мав прийти Спаситель, найбільшим, встановленим пророком Мойсеєм, святом вважали Пасху. Вона знаменувала перехід обраного людського племені з рабства у вільне життя на дарованій Всевишнім землі. Назва свята дійшла й до нас, однак наповнилась новим змістом. Ісус Христос через добровільну смерть і воскресіння звершив перехід для всього людства і кожної людини зокрема з рабства смерті до вічного життя. Тому Пасха стала святом найбільшої буттєвої радості — відчуття єдності з усім світом і з Живим Богом.

   

Людство відзначає цей день уже тисячі років. Тож дібрало чимало способів вшанування Воскреслого Христа, що сформувалися у традиції та звичаї. Багатий на них і Карпатський край.

  

Основна ознака тутешнього Великодня — писанка, яка в своїй символіці поєднала давнину дохристиянських часів, наше сьогодення і віру у вічність. Тому, готуючись в часі Великого посту до гідної зустрічі Пасхи, гуцули протягом цілої чотиридесятниці (навіть і у святкові дні) пишуть писанки. Тоді ж горяни вишивають рушники і серветки, якими згодом покривають великодні кошики.

Страстного тижня господині печуть особливий хліб — паску — на згадку про Христові слова: «Я є Хліб життя». Ці паски є найбільшою окрасою і основною поживою великоднього столу.

   

За три дні до свята Живного четверга на Гуцульщині діти ходять «гріти діда», відвідуючи хресних батьків та інші господи, особливо ті, де є старенькі люди. °х душі малеча зігріває окликами: «Грієм діда. Печіть паски. За три дні Великдень!». Діточок віддячують за добру звістку кукуцами — спеціально спеченими булочками з хрестиками. В наші дні ще й пригощають солодощами.

   

А в Страстну п'ятницю — у день страдницької смерті розп'ятого Христа старі й малі ідуть до церкви, щоб вклонитися Святій Плащаниці. Саме час посидіти біля неї, як біля померлої людини, міркуючи про своє життя та слухаючи читання «Дій святих апостолів». Багато людей, особливо молодь, у храмі проводять нічні чування, що розпочинаються з «Хресної дороги». Жодної справи не повинна торкнутися рука в цей день скорботи, жодне зайве слово чи жарт не мають зірватися з язика.

   

А Великодня субота — це останній день підготовки до свята і остання нагода висповідатися й прийняти Святі Тайни Тіла і Крові Христа. Без цього не досягнути повноти свята. Не гідно сідати до великоднього столу з неочищеним серцем і устами. Великдень є символом щорічної можливості почати нове життя.

   

У Пасхальну ніч храм буває переповнений молільниками. На цей час сюди приїздять і ті, хто живе у найвіддаленіших куточках і не завжди може бувати на богослужіннях. Адже йдеться про момент особливого духовного пережиття величного Воскресіння.

   

«Христос воскрес!» — лунає на світанку. Під передзвін церковних дзвонів та спів пасхальних пісень освячуються паски, писанки та все принесене в прикрашених кошиках і кухлях. Люди христосуються і поспішають додому — до сім'ї, родини, особливо якщо вдома з нетерпінням чекають свяченого старенькі й хворі, найменші... І ось всі умиваються свяченою водою, в яку опущено писанку та хрестик, а лише тоді до святкового сніданку, щоб розговітися* яйцем і паскою.

   

Великодній тиждень — Світлий тиждень. А закінчується він Провідною неділею, або Антипасхою. Це день відвідин померлих. Мало не всі родичі тих, хто відійшов у вічність, збираються на цвинтарі, щоб згадати рідних і сповістити радість воскресіння: «...Христос воскресе із мертвих і смертію смерть поправ!».

   

*Говіти — постити, відвідувати церковні служби, готуючись до сповіді й причастя, сповідатися, причащатися.

  

Вербна неділя

За тиждень до Великодня святкується вербна неділя. Відповідно до народних вірувань, у цей день у жодному разі не слід сіяти городину, оскільки в цьому разі все виросте гірке й тонке.

За легендою, коли Ісус Христос їхав верхи на віслюку, люди стелили на його шляху пальмові гілки. Це поклало початок звичаю святити гілки. А оскільки пальмових гілок не маємо, то святимо вербові, відповідно до вибору наших далеких предків.

Перед вербною неділею до церкви люди везуть вербове гілля, щоб зранку під час святкового богослужіння посвятити його. У цей день усі богобоязні люди обов'язково повинні піти до церкви, щоб посвятити вербу. Того, хто проспить процедуру освячування верби, по поверненні з церкви легенько б'ють свяченими гілками:

Це не я б'ю, а верба б'є, За тиждень — Великдень!

Коли верба вже посвячена священиком, діти один перед одним стараються встигнути проковтнути по кілька «котиків». За народними переконаннями, ці свячені «котики» вбережуть горло від хвороби. Народні знахарі широко використовували свячену вербу під час приготування цілющих

настоїв і напоїв як для людей, так і для тварин: і від ревматизму, і від лихоманки, і від головного болю, і від шлункових захворювань, і для загоювання ран.

Свяченій вербі приписувалися й інші магічні властивості, зокрема, виганяючи вперше худобу на пасовисько, треба обов'язково поганяти її свяченою вербою, щоб нечиста сила свійську тварину обминала. А якщо викласти за двері свячену гілку під час граду, то, за народними уявленнями, град припиниться.

Добрі господарі після повернення з церкви садять на городі по кілька гілочок свяченої верби. Це сприяє гарному врожаю та злагоді в господі. Ті гілки, що залишилися, треба поставити під образами.

Молодь жартома била одне одного свяченим вербовим гіллям ще по дорозі із церкви. При цьому треба промовляти такі слова:

Будь великий, як верба!

Будь багатий, як земля!

Будь сильний, як вода!

Після «використання» свячену вербу в жодному разі не можна топтати ногами — це великий гріх. І викидати її теж не можна, а слід обережно зібрати в одному місці та спалити.

Про українську писанку...

Традиція писати писанки сягає своїм корінням в сиву давнину,коли людина була неподільною з природою. В ті часи все навколо було живим і вміло розмовляти. Щоб вижити серед могутніх стихій, потрібно було мати серце, чисте, як гірські води, а руку міцну, як гілля дуба, а ще знати дивовижну мову Всесвіту.

Згодом виникли символи, неначе букви тієї чарівної мови. Зображуючи їх на стінах печер, посуді та одязі, люди зверталися до сонця, вітру, води, землі. З часом ті послання почали писати на пташиному яйці. Чому саме яйці? мабуть тому, що прадавніх людей вражала поява з неживого предмета нового життя. І так, не знаючи астрономії, наші предки перетворили кругле яйце в маленьку модель Землі і Всесвіту. Модель з вогненною кулею всередині...Що це? Передбачення? А може вони знали світобудову?

Так, вони були мудрими. І тому змогли поєднати Християнство,як ідею спасіння душі від мороку, з найсвітлішими образами минулого. Так виникла писанка - символ нового життя, воскресіння Бога, і відродження природи. Відтоді кожне творіння писанки, - ніби пробудження-перетворення засніженої, замерзлої землі в яскраву, весняну, радісну.

ЗНАЧЕННЯ СИМВОЛІВ НА ПИСАНКАХ

• Сонце

Життя давніх людей було дуже складним. Важко було пережити холодну зиму, дочекатись нового врожаю. Прихід довгожданої весни сприймався як народження нового сонця, визволення небесного світила від сил темряви. Тому із символом сонця пов'язано все найкраще, що є в людському житті. Серед язичницьких богів Дажбог - сонячний бог - був одним із головних. У християнстві сонце також стало символом Бога, оскільки Бог - це світло.

   • Хрест 

Один із сонячних знаків, символ всесвіту, чотирьох сторін світу, чотирьох вітрів, чотирьох пір року. Походить від схематичного зображення птаха, в давнину сонце уявлялось птицею, що летить по небу.

У християнстві хрест - символ страждання, смерті й воскресіння, яким церква все починає, благословляє і освячує.

  

  Свастика, сварга, або ламаний хрест

Знак святого вогню, сонця і вічного руху. Один із найстаріших знаків узагалі. Найперші його зображення знаходять на виробах первісних мисливців, а це близько тридцяти тисяч років тому! За народними уявленнями сварга провіщала добро і захищала від темних сил. Різновиди свастики широко використовуються не лише у писанкарстві, а й у вишивці, кераміці, різьбі по дереву.

  • Ружа, рожа, розета, зірка  

Символізує сонце і вранішню зорю. Містить в собі косий хрест, прямий хрест, а також лівосторонню і правосторонню свастики. В народній символіці -  незмінний символ любові. Подарувати писанку з ружею означало освідчитися в коханні.

• Безкінечник, або кривулька

  

Знак однієї з найголовніших стихій - води.  Будучи необхідною для всього живого, вода водночас могла бути злою і невблаганною в час весняної повені. Дивуючись силі і невпинності води, і наші предки її знаком позначали вічність.

    • Змій

Зображення змія - спіраль - дуже подібне до знака води -безкінечника. І це не дивно, оскільки за давніми віруваннями змій був володарем земних вод, богом прадавнього океану - хаосу, з якого постав світ. Змієві приписували безсмертність, мудрість і лікувальну силу.

    • Грабельки, гребінці, трикутнички з гребінцями

Належать до символів, що пов'язані з водою. Зображають хмари і дощ. Писанки із грабельками писали в посуху, гадаючи, що написавши цей знак, можна викликати довгожданні небесні води.

   • Птах

Символ зародження життя, родючості, приплоду, достатку, напівземна, напівнебесна істота. Півень вважався провідником Божого сонця й сторожем проти зла, голубки - символом любові, вірності і злагоди. У християнстві птах - символ вознесін-ня до Бога.

   • Дерево життя, або вазон 

За народними віруваннями, посеред раю стоїть велике дерево - Дерево Життя. Воно покриває собою весь рай, має листя й плоди всіх дерев. Саме на ньому знаходяться три брати -Сонце, Місяць і Дощ, або їх християнські заступники - Господь і святі Петро і Павло. Позначає вісь всесвіту, яка з'єднує в собі три світи - підземний, земний і небесний, так звані казкові "три царства". Символ природи, що вічно оновлюється.

Дерево життя символізує також розвиток роду - батько, мати і дитина. Тому, як правило, дерево має три гілочки. У християнстві - символ Божої мудрості.

   • Сосонки, смерічки, ялинки 

Вважаються символами вічної молодості, здоров'я, росту і безсмертя.

• Дубове листя

 Дуб в українських традиціях завжди асоціювався з силою і могутністю. Дубове листя - улюблений мотив у вишивці чоловічих сорочок.

За дохристиянськими віруваннями, світовим деревом був саме дуб. В дуба найчастіше влучає блискавка, а тому він - ще й символ Божого грому.

• Качині лапки, Божа ручка, рукавичка, дідові пальці

Пташиний слід також був оберегом, як відбиток руки язичницького Бога-Сонця, яке, як ми вже розповідали, в давнину асоціювалося з птахом. Подібні знаки символізували владу, заступництво, цілісність -все те, що пов'язувалося з пошаною до руки.

• Кінь

Символ коня також пов'язаний із поклонінням сонцю. За древніми переказами сонце їде небом на колісниці, запряженій огненними кіньми. В християнстві кінь - образ безстрашного віщуна віри, нестримного, готового до самопожертви.

  

Свята Трійця

День Святої Трійці  — одне з трьох головних християнських свят (поруч з Різдвом Господнім та Воскресінням Господнім, належить до дванадцяти свят Православної Церкви).

У православ'ї Трійцю святкують у неділю (Зелену неділю) на п’ятдесятий день після Великодня, тому цей день назвають також П'ятидесятницею.

Свою першу назву свято отримало на честь сходження Святого Духа на апостолів, яке їм обіцяв Ісус Христос перед своїм Вознесінням на небеса. Таким чином це свято нагадує про св.Трійцю, три відомі прояви, лики (іпостасі) Всевишнього - у вигляді Бога-Отця, у вигляді Бога-Сина і у вигляді св.Духа:Дії 2:1-4

1 Коли ж почався день П'ятдесятниці, всі вони однодушно знаходилися вкупі. 2 І нагло зчинився шум із неба, ніби буря раптова зірвалася, і переповнила ввесь той дім, де сиділи вони. 3 І з'явилися їм язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів. 4 Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав.

Саме зі сходження св.Духа на апостолів починається історія створення святої, вселенської (кафолічної) православної апостольської Церкви від якої ведуть своє походження всі сучасні християнські громади на нашій планеті.

Цього дня у православних храмах виконується одна з найурочистіших та найвеличніших служб в році: підлогу храму устеляють свіжоскошеною травою, ікони прикрашають березовими гілками. Наступного дня, у понеділок, святкують День Святого Духа.

У Католицькій Церкві свято Трійці відзначають наступної неділі після свята П'ятидесятниці, коли святкують сходження Святого Духа на апостолів.

Це свято відзначає також більшість (Протестантів), однак не визнається, наприклад, Свідками Єгови.

Свято П'ятидесятниці почали широко відзначати з IV ст., після прийняття церквою догмата про трійцю — визнання існування єдиного Бога з одночасним визнанням трьох його проявів (ликів, іпостасей): «Ідіть, научайте всі народи, хрестячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого» (Матвія, 28, 19) — так наставляв своїх учнів Христос невдовзі після свого воскресіння. Згідно з св.Писанням, у день єврейського свята Шавуот — П'ятидесятниці зійшов на апостолів з неба дух святий і пішли вони між народи, «говорячи іншими мовами, як дух їм провіщав» (Діяння, 2, 1—4).

Свято Івана Купала

Івана Купала (Купайла) — традиційне свято, яке відзначається в Україні, Білорусі та Росії в ніч на 7 липня, тобто 24 червня за старим стилем. Історично цей день був днем літнього сонцевороту (сонцестояння), що збігався з Різдвом Івана Хрестителя. Ім'я ж святу дав Купало — язичницький бог земних плодів. Колись йому приносили в жертву хліб.

Головні атрибути свята — це Купало й Марена. Тому до цього свята молодь заздалегідь старанно готувалась: робили опудало, готували деревця (називали їх «Мареною» або «Купалом»), плели з живих квітів вінки, збирали хмиз, готували кулі соломи на вогнище. За звичаєм, це дві уквітчані гілки, подібні до людських фігур. Довкола опудал молодь водить таночки та співають ритуальні купальські пісні.

Дівчата плетуть вінки з польових квітів й перед заходом сонця збираються на вигонах біля річок.

Увечері чи вже пізньої ночі дівчата пускають на воду сплетені ними вінки з прилаштованими запаленими свічками. Існує прикмета: якщо вінок пливе добре і свічка горить, то дівчина впродовж року вийде заміж, а якщо крутиться на місці — доведеться їй ще трохи дівувати. Якщо вінок відпливе далеко й пристане до якогось берега, з тієї сторони й прийде наречений дівчини.

Часто хлопці намагаються зловити вінки дівчат. Двійко заздалегідь домовляються про те, яким буде вінок. Кожна дівчина плете його так, щоб можна було впізнати: вплітали яскраву свічку, або велику квітку. Якщо хлопцю вдається зловити вінок коханої, діставшись до нього вплав чи на човні, це вважається доброю прикметою для їх подальшої спільної долі.

Хлопці приносять щойно зрубану розлогу вербу. Це — Купайло, що поступово перетворюється у Марену: «Коло Мареноньки ходили дівоньки…» Є й дещо пізніша традиція, коли роль Купайла виконує вродлива дівчина у вінку, що роздає вінки іншим дівчатам, які танцюють навколо неї та ворожать. Потім дівчата втікають від Купайла над воду — «заворожувати собі красу». Дівчата роздягаються й, співаючи, обливаються водою. Після чого пускають на воду вінки й стежать: в який бік попливе, звідти буде суджений.

Ввечері, молодь збиралася на умовленому місці (здебільшого недалеко від річки, на узліссі чи в гаю) і навколо «марени» починали водити хороводи. Основною темою цих хороводів є кохання. На відміну від весняного циклу хороводів на Купала їх виконують дівчата й хлопці разом. Обов'язково розкладається велике вогнище, через яке стрибають дівчата і хлопці поодинці або в парі.

Купальське вогнище згідно з переказами має велику міфічну силу. Через купальське вогнище стрибають всі, проходячи таким чином своєрідний ритуал очищення. Так, вважалось, що коли дівчина і хлопець, які кохаються, узявшись за руки, стрибають у парі через вогнище і їх руки залишаються з'єднаними, то вони, побравшись, все життя проживуть разом. Проте в цьому видовищі можна бачити й інший бік — спортивний. Кожний намагався стрибнути через вогнище якнайвище і якнайдалі, не забуваючи й про те, щоб стрибок був красивим.

Часто на свято Купала молодь запрошувала музик-виконавців на народних інструментах, які на скрипці, цимбалах, сопілці окремо взятих чи в ансамблі разом з бубном супроводжували пісенну мелодію.

Існує повір'я про цвіт папороті, котрий з'являється в купальську ніч. За легендою, папороть цвіте лише одну коротку мить найкоротшої у році ночі під Івана Купала. Здобути цю квітку досить важко, оскільки її береже від людей нечиста сила. Страхітливі народні перекази про її витівки використав у своєму оповіданні «Вечір напередодні Івана Купала» видатний український письменник Микола Гоголь. Той, хто має цвіт папороті, може розуміти мову будь-якого створіння, може бачити заховані в землю скарби. Володар заповітної квітки також міг у ніч напередодні Івана Купала бачити, як ходять лісом дерева й стиха розмовляють між собою. «Але не варто розчаровуватись, не знайшовши квітки — насправді-бо папороть не цвіте».

Існує повір'я, що зібрані в ніч на Івана Купала чи вранці з «іванівською» росою лікарські рослини мають особливу, надзвичайну силу. За народними легендами цілющі трави сіють русалки — потоплені дівчата, мавки — душі маленьких нехрещених дітей та інші духи природи. Вони ж доглядають за зіллям і знають, як і коли його вживати.

День Петра і Павла

12 липня – день святих Первоверховних Апостолів Петра і Павла. Селяни називають його святом Петра. У цей час у багатьох районах України розпочинаються жнива. Звідси і походить народне вірування про те, що справа святого Петра – «жито зажинати».

В одній з народних пісень святі Петро і Павло виступають плугатарями, вони орють поле під осінній засів:

«Святий Петро за плугом ходить,

Святий Павло волоньки водить,

А сам Господь-Бог пшеничку сіє,

А святий Ілля заволочує».

В старі часи в Україні до свята Петра і Павла готувались як до великого свята. Білили хату, оздоблювали стіни оселі рушниками, прибирали на подвір’ї. А, вранці святково прибрані вирушали в церкву. Цього дня розговлялись мандриками (пампушки печені з пшеничного тіста, яєць і сиру). Чому ці пампушка називали мандриками? Вважалось, що їх назва походить від того, що святі Петро і Павло, мандруючи по світу їли «мандрики». Після свята зозуля вже не кувала, селяни казали, що вона подавилась мандриками. В легенді розповідається, мовби зозуля вкрала мандрик у апостолів Петра і Павла і за це її Бог покарав. Але, якщо після Петра ви почули, що зозуля кує, то за народним віруванням, вона віщує нещастя.

На другий день після Петра є теж свято, але невеличке, і називається воно «Полупетра» або «Петрового батька»

День Святого Іллі

Пророка Іллю шанували здавна, оскільки, згідно з християнськими джерелами, він був грізним святим, що викривав брехню й несправедливість, мав у своєму розпорядженні грім та блискавку, дощ і зливу. Ілля міг дати людям дощ, урожай, життя або, навпаки, наслати посуху, голод та смерть.

На Іллю намагаються утриматися від господарських справ. Якщо на Іллю ще не відлетіли лелеки – то це віщувало теплу довгу осінь. Не мочили цього дня конопель, щоб ніхто не втопився.

Та й у водоймищах переставали купатися, бо приходили холодні ночі. Дітям казали, що не можна купатися, «адже на спині верба виросте». До Іллі намагалися завершувати жнива і навіть намолотити хоч би корець зерна. Переставали носити солом'яні брилі, які були атрибутом літньої спеки. Грізний старець Ілля в давнину вважався повелителем дощів, грому і блискавок. За давніми віруваннями він, сердитий та строгий, роз’їжджає на своїй колісниці і карає неправедних. Одночасно Ілля уособлює щедрість і родючість. Його молитви, згідно із Святим Письмом, повертали людей до життя. Сам Ілля – єдиний із пророків, що живим був взятий у Царство Небесне і єдиний із старозавітних пророків, якого визнає православна церква. Перша церква, збудована у Києві ще за часів князя Ігоря, була названа на честь пророка Іллі.

Святий пророк Ілля родом із Палестині ІХ століття до Різдва Христового. За преданням, що дійшло до нас від святого Епіфанія Кіпрського, коли майбутній пророк народився, його батько побачив таємниче видіння, що мужі благообразні вітали немовля, пеленали його вогнем і живили полум’ям.

На день пам’яті Іллі традиційно йде дощ. Він вважається благодатним, і, якщо вмитися ним, то можна зцілитися від хвороб і прокази. Від цього дня встановлюється помірне тепло, світловий день скорочується, а ніч – подовжується: «З Ілліна дня ніч довга, а

вода холодна». На Іллю звичайно бувають «горобині ночі» із блискавками та громом. Після цього дня перестають купатися: «Ілля воду остудив», «До Іллі мужик купається, а з Іллі з водою прощається». З’являються перші ознаки наближення осені – разюча різниця між температурами ночі і дня. В цей день випікали урочистий хліб – караван із першого врожаю, який розрізали і роздавали строго у порідку від старшого «батюшки-пахаря» до наймолодшого члена сім’ї.

Спас

Спас — свято Преображення Господня, християнське свято, присвячене згадці про Преображення Ісуса Христа. Святкується 19 серпня православними та греко-католиками і 6 серпня римо-католиками. У Православній Церкві — Господське двонадесяте свято, відоме також за назвою Яблучний Спас.

Усі три синоптичних Євангелія містять подібні описи Перетворення Господня (Матвій 17:1; Марко 9:2; Лука 9:28). Незабаром після того, як Спаситель відкрив учням, що Йому слід постраждати, бути вбитим і на третій день воскреснути, Він завів трьох апостолів — Петра, Якова й Івана на гору Фавор і преобразився перед ними: обличчя Його просяяло, як сонце, одяг зробився білим, як сніг. Преображення Христове супроводжувалося з'явою старозавітних пророків Мойсея й Ілії, які говорили з Ісусом про Його близький відхід. Усіх їх осінила світла хмарина, і з неї почувся голос: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся!».

Святкуванням Преображення Церква сповідує по'єднання у Христі двох начал — людського і Божого. Преображення є поява Сина при свідченні Отця в Духові Святому, тобто одкровення всіх іпостасей Святої Трійці. Преображення полягало не у зміні Божественної природи Христа, але у з'яві Його Божества у природі людській. Відповідно до Іоанна Золотоустого, Преображення відбулося, «щоб показати нам майбутнє преображення єства нашого і майбутнє Своє пришестя на хмарах у славі з ангелами.

Історія

Свято Преображення Господнього існувало вже в IV ст., про що свідчать повчання і слова Єфрема Сіріна й Іоанна Золотоустого. Мати Костянтина Великого, свята рівноапостольна Єлена, побудувала на горі Фавор храм на честь Преображення, зруйнований у XII ст. Салах-ад-діном. Піснеспіви на честь свята були написані Іоанном Дамаскином і Космою Маюмським (VIII ст.). Від VI ст. це свято урочисто святкується у Східній Церкві під назвою «Господнього Преображення».

Первісно празник Преображення святковано в місяці лютому. Одначе тому, що цей радісний празник звичайно випадав у часі Великого Посту, а це було незгідне з духом посту й покути, то його перенесено на день 6 серпня (19 серпня за новим стилем). На Заході свято ще в XII ст. не було загальним; його заснував у 1457 папа Калліст III, установивши тоді ж богослужбовий чин.

Святкування

Святкування Преображення триває 9 днів, з 5 (18) по 13 (26) серпня. У це свято за древнім церковним звичаєм відбувається освячення перших плодів (злаки, виноград чи яблука). Тому в народі цей день називають другим, або яблучним спасом. Свято Преображення обрано для благословення плодів, бо в Єрусалимі (звідки запозичено наш Устав) саме в ту пору дозрівав виноград, який, власне, і прийнято освячувати в цей день. Церква, благословляючи принесені плоди, утверджує думку про те, що в ній, як у суспільстві священному, все — від людини до рослини — повинно бути присвячене Богу як Його творіння.

Обрядова їжа

Обрядова їжа - спечені коржі, поламані на дрібні шматочки в макітру й залиті медом та розтертим маком

За народним звичаєм, до Спас не їли яблук. З святом Спас пов'язані різні обжинкові обряди : святять у церкві обжинкові вінки, з незжатих на ниві кількох стеблинок жита зав'язують «Спасову бороду». До церкви несли святити квіти, мак, вірячи, що обсипання свяченим маком перешкоджає ходити до хліва відьмам, а до дому — ходячим покійникам. Після посвяти квіти й голівки маку кладуть за Іконами, де вони зберігаються до весни. Весною мак розсівають по городі, а сухі квіти на Благовіщення вплітали до своїх кіс, — «щоб не випадало з голови волосся». На Спас поминають померлих.

   Обрядовою їжею на цей день є «шулики»: замішують пісного коржа на соді й випікають його в печі. Готовий корж ламають на шматки та вимішують в макітрі з перетертим маком і свіжовикачаним медом. Святковою стравою на Спаса були печені яблука. Верхівку з хвостиком відрізали, виймали середину з насінням, клали туди мед або цукор і запікали в печі. Готують пироги й штруделі з яблучною начинкою. Їдять їх із узваром або грушівником — киселем зі свіжих груш.

Покрова

За легендою, у цей день військо давніх русів на чолі з Аскольдом взяло в облогу центр православ'я — Константинополь, намагаючись захопити місто. Мешканці столиці Візантії у гарячий молитві звернулись до Богородиці з проханням про порятунок. І Богородиця, за оповіданнями, з'явилася перед людьми та вкрила їх своєю покровою (омофором). Після цього вороги вже не могли побачити цих людей.

Як вказують деякі джерела, вражений Аскольд та його дружинники прийняли святе хрещення та стали християнами.

За іншою версією, натхненням для свята стало видіння Андрія юродивого під час облоги Константинополя військами агарян. Пресвята Богородиця з'явилася мешканцям міста у храмі та прийняла їх під свій захист покров. Після цього війська противника відступили, а місто було врятовано.

Відзначення свята Покрови має дуже глибоку історію в Україні. Хоча свято було впроваджене ще з часів хрещення Русі, особливе шанування Покрови Богородиці починається з 12 століття, при князеві Андрії Боголюбським, який і збудував першу на Русі Покровську церкву - на річці Нерль біля свого загородного замку Боголюбове. Перші монастирі на честь Покрови Богородиці виникли в Північній Русі - Звєрін Покровський в Новгороді (12 ст.) і Покровський в Суздалі (1364). На території України найстарішою церквою, яка присвячена святу Покрова є церква в селі Сутківці Хмельницької області, зведена у 1467 р. як фортеця.

У Росії свято окрім того пов'язане з певними історичними подіями Середньовіччя. На Покров 1552 року армія царя Івана Грозного здобуло Казань. На честь цього у Москві постав величний храм Покрова, що на Рву. На Покров 1618 року російська армія князів Ф.Мстиславського і Д.Пожарського героїчно відбила нічний штурм міста польско-запорізським військом принца (і обраного царя) Владислава і гетьмана Сагайдачного. Оскільки це була єдина перемога московитів над поляками і запорожцями, але вона відстояла престол Михаіла Романова, то вражені цар і його вельможи відразу звели у своїх московських маєтках "по обету" декілька дерев'яних Покровських церков - в Покровському-Рубцові (цегляна з 1619-1626), в Мєдвєдкові (цегляна з 1635-1640), в Ізмайлові (цегляна з 1676-1682) і в Філях (цегляна з 1693)

Покрова Пресвятої Богородиці була одним з найголовніших свят запорозьких козаків, котрі будували багато однойменних храмів та шанували особливо ікони Покрови. Деякі Покровські храми, переважно 18 століття вціліли до нашого часу. Перлиною української архітектури можуть вважатися Покровський собор Харкова, зведений у 1689 р., у стилі мішаного козацько-московського бароко, та київська трьохбанна церква Покрови на Подолі, що зведена у 1766 році видатним Григоровичем-Барським.

Свято Покрови Пресвятої Богородиці деякими невипадково вважається днем створення Української повстанської армії (УПА). Цього дня починаючи з 2005 року в містах України відбуваються хода та мітинги прихильників українського націоналізму.

Свято Покрови - давнє українське свято

Загальновідомою ознакою Покрови є те, що вона покриває Землю або листям, або снігом.

До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої.

До початку жовтня закінчуються усі найважливіші сільські роботи на Землі (в тому числі сівба озимих) – завершений хліборобський цикл робіт. Зібраний урожай (достаток) та більш-менш вільний час дають можливість для проведення весіль. Це найблагодатніша пора для весільних гулянь, початку вечорниць. Звідси беруть свій початок весільні осінні тижні. Це свято – покровитель весіль, початок сезону на сватання та весілля, які закінчувались за два тижні до Пилипівського посту. Це вже потім під впливом християнства воно оформилося у те, що дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, мали побувати на святі Покрови у церкві і помолитися: “Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку”, “Мати-Покрівонько, покрий Матір сиру Землю і мене молоду”, “Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою”.

А на Поділлі дівчата казали: “Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку чи в онучу – най ся дівкою не мучу!”

Існувала навіть прикмета: якщо на Покрову сніг – буде багато весіль.

Сніг дає привід порівнювати сніговий покрів з весільним покривалом, а оскільки в цей час свідомо призначене і свято Пресвятої Богородиці, то ці порівняння розповсюджуються і на неї.

У багатьох народів, зокрема і у слов’ян, покривало (фата) вважалося дуже важливою весільною оздобою, взагалі слугувало ознакою заміжжя. За описами арабського письменника XII ст. свідчиться, що якщо комусь подобалась дівчина, то він накидав їй на голову покривало і вона мусила стати його дружиною (точніше, мабуть, це була пропозиція до шлюбу). Та і зараз ми знаємо, що весільна фата ще широко представлена у весільному обряді.

Як відомо, після одруження дівчина була вже молодицею і мала покривати голову наміткою чи хусткою. Намітка – це стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав’язували навколо голови. Вже після просватання дівчині-нареченій покривали голову хусткою. Для дівчат Покрова – найбільше свято: у молоді починався сезон вечорниць, а у господарів – період весіль, і юнаки залюбки брали участь у весільних обрядодійствах.

День Наума

Відзначається 14-го грудня.

У давні часи навчальний процес розпочинався саме у цей день. У народі вважалося: якщо на день Наума розпочати навчання, то дитина краще засвоюватиме науку, а відтак набереться «ума» - розуму. З цього приводу казали: «Пророк Наум наведе на ум».

Наум був монахом-просвітителем. Мандруючи по селах, він безкоштовно вчив дітей.

Тяжко давалася у ті давні роки наука дітям. Вчителями на той час були малоосвічені дячки. Але, незважаючи ні на що, батьки віддавали дітей у школу, бо освіченість була у повазі.

Відіславши сина до школи, батько йшов до церкви і ставив свічку перед образом пророка Наума, промовляючи:  «Святому на пошану, а моєму синові на розум».

Саме у цей день існували певні традиції, пов'язані з навчанням.

Андріївські вечорниці

«Ой Калита, Калита,

Із чого ж ти вилита?

Ой я з жита сповита,

Ой я сонцем налита

Для красного цвіту

По білому світу…»

З–поміж найбільших зимових свят чи не найвеселішим та найочікуванішим був день Андрія, 13 грудня, коли, за українським звичаєм, сільська молодь збиралася в одній хаті на так званих «великих» вечорницях, влаштовуючи там усілякі забави та гульбища.

 Власне, саме свято відзначається на честь апостола Андрія Первозданного, якого вважають не лише покровителем Української церкви, а й шанують як засновника Києва. У Лаврентіївському літописі згадується, як одного разу, відпочиваючи на березі Дніпра, святий глянув київські кручі й мовив до своїх учнів: “Бачите ці гори? На них засяє Божа благодать; тут постане велике місто, і Бог збудує багато церков…". Після цього апостол, піднявшись на гору, поставив хрест на тому місці, де зараз височіє Андріївська церква.

 І хоча Андрій Первозванний – християнський святий, але народні звичаї та обряди мають древніше, дохристиянське походження, пов’язане з таємничими ритуалами любовної магії, які потім переродилися в усім відомі ворожіння, що були так популярні серед молодих хлопців та дівчат. А враховуючи те, що андріївські вечорниці припадали на період Пилипівського посту, стає зрозуміло, чому духовенство всіляко намагалося зупинити цю позацерковну традицію. Звичайно, згодом обряди втратили своє магічне значення і були лише приводом для того, аби порозважатися неодруженій молоді. 

 Як правило, вечорниці проводилися в оселі шанованої на селі жінки, яка повинна була наглядати за молодими людьми. Першими, ще до заходу сонця, збиралися дівчата, аби встигнути до приходу хлопців приготувати спільну вечерю і, найголовніше, спекти Калиту (калету, короля) – круглу пшеничну паляницю з отвором посередині чи збоку. Кожна з юнок місила свою невеличку частинку, замовляючи її на коханого, а потім ці шматочки клали до спільної діжі, додавали родзинки, сушені вишні, горіхи і ліпили Калиту, примовляючи:

«А ми Калиту місили,

З усіх криниць воду носили;

Як балабушки місили –

З ополонки воду носили…»

Виліплену паляницю посипали маком та саджали в піч, не забувши при цьому наспівати:

«Андрій піч вимітає,

Катерина в піч заглядає…»

Поки калита печеться, дівчата прибирають хату, готують пісні обрядові страви: борщ, пшоняну чи гречану кашу, пампушки з часником, млинці, вареники, узвар тощо. Обов’язково на столі повинні бути пиріжки з маком, сливами чи капустою. Іноді один з них ліпили з перцем всередині, а другий - з горіхами. Той, кому трапився пиріжок з перцем, мав поцілувати господиню, а хто знайшов з горіхами – ставав «королем вечора», організовував усілякі забави. Часом у вареники дівки клали гроші, помічаючи їх, щоб самим не з’їсти. Вважали, що хлопець, який візьме вареник з копійкою, одружиться з тією дівчиною, яка його зліпила.

І от, нарешті, Калита готова… Витягши з печі, її щедро поливають медом та притрушують маком, а потім ховають у якомусь таємному місці.

Виконавши всі приготування, дівчата сідають рядком і чекають на парубоцьку ватагу. А хлопці вже тут як тут! Кланяючись, заходять в хату та співають жартівливих вітальних пісень, вигаданих на ходу:

«Ой, на горі, на току курчата чубаті,

А на нашій на вулиці дівчата горбаті.

Куди йдуть – губи дмуть, кирпу задирають,

А як баньками лупнуть, то собак лякають…»

Дівкам, звичайно, теж возом у рота не в’їдеш, тож вони, ставши навпроти парубків, так само вклоняються і відповідають:

«Калити-Калита,

В хлопців хисту нема

Ні співать, ні говорити,

Тільки витрішки ловити!»

 Під час таких жартівливих перегукувань хитрі хлопці непомітно шукають коржа, а наймолодші намагаються обплутати дівчат червонити нитками, щоби змусити їх якщо й не віддати Калиту, то, принаймні, поцілувати кожного з них. Тож дівчатам не можна й на мить втрачати пильність!

 Коли ж хлопцям, попри всі їх зусилля, так і не вдається знайти Калиту, дівчата вимагають з них чи то незвичайні подарунки (наприклад, найкращого парубка), чи то здійснення якихось «підступних» бажань, які хлопці, тим не менше, із задоволенням виконують під загальний регіт товариства.

 Коли всі завдання виконано, юнки, змилостившись, урочисто вносять запашну, прикрашену калиною Калиту, яку підвішують червоною стрічкою до сволока, співаючи при цьому:

«Сонце заходить - Калита сходить,

Калито наша, ось тобі каша.

А нам дай здоров’я і сили,

Щоб ми ще довго по світу ходили!»

 Довший кінець стрічки спускається донизу так, щоб можна було, смикнувши за нього, змусити корж «підстрибнути» ще вище. От з цього моменту і починається найвеселіша частина андріївських вечорниць: обряд кусання Калити.

 Спершу обирають вартового – «пана Калитинського». У деяких областях його ще називають «писарем» чи «дідом». Це повинен бути найбалакучіший, найдотепніший парубок, «душа вечора», який би міг своїми жартами та кпинами легко розсмішити усіх присутніх. У руки писарю давали квач, змащений найчастіше сажею, у кращому випадку глиною чи медом. Деінде Калиту стерегла вечорнича мати, господиня дому, розгойдуючи її так, щоб корж важко було вкусити.

 Пан Коцюбинський (а ним міг стати будь-хто з присутніх) сідав верхи на коцюбу, кочергу чи лопату і, вдаючи, що скаче на баскому коні, двічі об’їжджав паляницю, заводячи при цьому розмову з вартовим:

- Добривечір, пане Калитинський!

- Доброго здоров’ячка, пане Коцюбинський!

- А дозвольте Калиту кусати!

- Кусайте, пане, та не засмійтеся!

- Та я вкушу!

- А я по писку впишу!

- А я все-одно вкушу!

Основне правило цієї гри: кусати Калиту можна лише після виконання усіх забаганок писаря, головне завдання якого – будь-що розсмішити гостя, тим більше, що громада допомагала йому в цьому, задаючи кумедні загадки, кидаючи дотепи та кпини. Пан Калитинський і сам може розповісти цікаві історії, потанцювати та поспівати, викликаючи у товаристві дружний регіт. Якщо ж Кочержинський розсміється, писар мастить обличчя сажею, а на його місце заступає інший учасник гри. Коли ж усі умови виконано, вершник може спробувати підскочити та вкусити паляницю. Але й тут не все так просто! Вартовий несподівано смикає за мотузок – і Калита летить вгору!

Після того, як усі парубки випробували своє везіння, до Калити ідуть дівчата, але вже на рогачах – панни Кочержинські. Вважалося, що ті, хто все-таки примудрився вкусити Калиту, цього року обов’язково вийде заміж чи одружиться.

 Якщо ж траплявся вправний писар, то за вечір нікому не вдавалося скуштувати коржа. У такому випадку Калиту знімали, розламували і підносили всім по шматочку, примовляючи: «Калити, калита солодка була, тепер ми її з’їли, за женихом полетіли!». Дівчатам дольки діставалися задарма, а от хлопці за те, що «калита солодка була», мусили відкупитися грішми, на стрічки. Часом юнки не з’їдали свою часточку, а ховали за пазуху, щоб перед сном покласти на подушку, мовляв, наречений присниться.

 Після гри в Калиту дівчата запрошували парубків до вечері. Розсідалися по обидва кінці столу, чекали на вечорничу матір, яка бажала: «Щоб ви, діти, усі за м’ясниці одружились!», а одна з дівчат повідомляла: «Андрій народився!». За вечерею годилося поспівати колядок.

Парубки вночі здійснювали так зване «ритуальне бешкетування», адже цього дня їм дозволялося робити що завгодно! От і траплялося так, що наступного ранку у когось воза закинули на стріху, по річці чиїсь ворота пливуть, а у когось і клуня розібрана! Часто стежки до хат, де жили дівчата на виданні, були политі буряковим квасом або притрушені соломою. Та хазяїни пробачали хлопчачі витівки, бо ж Андрія – це парубоцьке свято!

А ближче до півночі розпочинався найтаємничіший звичай, якого так чекали дівчата – ворожіння…

 Починалося все з того, що брали горнятко з кашею чи борщем, залазили на ворота і тричі кликали: «Доле, доле, йди до мене кашу їсти!» або ж: «Суджене, не згуджене, ходи зі мною кашу їсти!». Потім прислухалися: з якого боку долинуть якісь звуки – туди й судилося заміж вийти. Особливо раділи, коли у цей час заспіває півень: «Доля обізвалася!», якщо ж ні: «Доля оглухла, не чує мене! А щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!»

Одним з найпоширеніших прийомів любовно-шлюбної магії андріївського вечора було «засівання конопель». Дівчина набирала в пелену насіння коноплі, льону чи маку, і вийшовши надвір, сіяла його по снігу, примовляючи:

«Андрію, Андрію,

Я на тобі коноплі сію,

Нехай буду знати,

З ким буду їх збирати!»

 Потім набирала у жменю снігу, вносила до хати, і, дочекавшись, поки сніг розтане, лічила зернята. Якщо випадала парна кількість – значить, цього року вона вийде заміж.

 Також рахували кілки на паркані, загадуючи: «Вдівець, молодець, вдівець, молодець і т.д.». На кому кілки скінчаться, за того й заміж іти…

 Або ж бігали підслуховувати до сусідів під вікна: якщо почують слово «іди», радіють, адже це свідчить про те, що скоро підуть до шлюбу, а як «сядь» - значить, доведеться ще рік подівувати. Часом навіть провокували господаря:

- Дядьку, а де Ваші ключі?

- У вівсі, щоб ви посивіли усі!

Та найчастіше, знаючи наміри юнок, ґазда добродушно відповідав:

- Ключі наші у пшениці, щоб усі ви буди молодиці!

А вже на ранок, порозходившись по своїх домівках, дівчата продовжували ворожіння. Щоб приснився наречений, лягаючи спати, скидали з себе крайку, і клали навхрест під подушку, шепочучи:

 «Живу в Києві на горах,

Кладу хрест в головах;

З ким вінчатись, з ким заручатись,

З тим і за руки держатись».

 На Андрія хлопці також ворожать, але, звичайно, дещо стриманіше, як і годиться справжнім чоловікам. На Андрія та Катерини (7 грудня) парубки постували та молилися, просили, щоб Бог послав їм добру дружину та гарну господиню.

День Святого Миколая

«Снігом, снігом та ледами, Гей, здалека йде в наш край, Йде з гостинцями, дарами…». Різдв'яна поштова марка з нагоди Дня Святого Миколая — 19 грудня

Свято Св. Миколая в Україні є особливо бажаним дитячим святом. За традицією, в ніч з 18 на 19 грудня Св. Миколай приносить дітям подарунки і кладе їх під подушку. Серед дітей на західній Україні встановилася традиція писати Св. Миколаєві листа у якому дитина вказує що хорошого та поганого вона вчинила протягом року і просити про подарунки. Такого листа, як правило, адресується до «Канцелярії Св. Миколая». Завдяки місцевим ентузіастам, деякий час у Львові функціонувала така віртуальна канцелярія.

Обряди

За традицією, старші господарі села на свято збиралися, щоб зварити пшеничного пива. Влаштовувалася гостина, після якої всі весело з піснями їздили на санях довкола села.

На Харківщині існував звичай святкувати триденні Миколині святки, на які варили кутю і узвар, щоб у наступному році забезпечити врожай на жито й плоди. На всій території України влаштовували заздравні обіди на честь Миколая Угодника з приготуванням ритуального пива й медів. На Поділлі цього дня чекали «полазника» — чоловіка, який першим зайде до хати, що віщувало багатство й щастя протягом року. Але раніше через подвір'я мав пройти хазяїн, дати худобині їсти й привітати її словами: «Дай, Боже, добрий день, щобись худібонька здорова була та й я з тобою ще й зі своєю дружиною!». На Київщині хазяїн, прийшовши цього дня із церкви, брав миску зі свяченою водою, паляницю з грудочкою солі, квача з різного зілля, ішов кропити господу, худобу та збіжжя, примовляючи: «Святий Миколай, помилуй та сохрани нас від усякого лиха!»

Біографічні відомості

Доказів про життя Святого Миколая збереглося мало. Одними з джерел є перекази Святого Андрія Критійського (VII ст.) та монаха-студита Івана з Константинополя (V ст.).

Згідно різних переказів Миколай народився 270—286 рр. у грецькому місті-колонії Патара у провінції Лікія (Мала Азія), на той час це був еллінистичний регіон.

За переказами, його батьки були багатими та глибоко віруючими християнами, котрі охрестили сина відразу після його народження, що було рідкістю на той час. Змалку Миколай був дуже релігійним та вирішив присвятити своє життя богослужінню. Достеменно відомо, що будучи вченим юнаком, Миколай переселяється до Мири, де продовжує навчання, а його вуйко-єпископ висвячує ще молодого Миколая на священика.

Оскільки Святий Миколай вважається покровителем моряків, існує версія, що він також був мореплавцем або рибалкою, але ймовірніше, що його родина мала певне відношення до рибальства. По смерті батьків сину залишається великий спадок, він вирішує роздарувати майно потребуючим і здійснює цей задум протягом тривалого часу. Подібні випадки доброчинності достеменно відомі та підтвердженні історичними фактами, що стосуються інших єпископів IV ст.: Святий Амброзій та Василь Великий.

Роки ранньої душпастирської діяльності Миколая приходять на час сумісного правління двох римських імператорів Діоклетіан (правління 284—305) та Максиміан (правління 286—305), що й дозволяє приблизно оцінити вік Миколая. У 303 р. Діоклетіан виголошує право на переслідування християн. Після абдикації обох імераторів 1 травня 305 р. політика по відношенню до християн у двох частинах імперії була різною. В той час як у західній частині імператор Констанцій Хлор (правління 305—306) не допускає до кривавого переслідування християн, у східній частині імператор Галерій (правління 305—311) продовжує політику Діоклетіана аж до кінця свого правління і відмінив це рішення лише помираючи. Цей час з 303 по 311 рр. був найдовшим періодом переслідування християн у Римськїй імперії.

По смерті Галерія його наступник та одночасний з ним правитель Ліциній (правління 307—324) був терпимим до християнства. В результаті чого зростає чисельність послідовників християнської віри, а разом з цим і кількість єпископів, котрі керували громадою віруючих, мали значний соціальний та політичний вплив, а також багатства. Нерідко вони очолювали відповідні міста. Вірогідно у цей час Святий Миколай здобув посаду єпископа Мирійського. Для чого, згідно тогочасних традицій, його мали поважати та любити у тій місцевості, що звичайно було результатом доброчинності. Як і для інших єпископів того часу, популярність Миколая була запорукою його позиції та впливу.

Йому також приписують руйнування язичницьких храмів, зокрема храму Артеміди (Діани). Деякі автори пов'язують святкування дня Св. Миколая з бажанням замінити цим язичницький день святкування народження Артеміди.

Багато років св. Миколай був єпископом у Мирі. Згадані вище Св. Андрій Критійський та монах Іван зі студитського монастиря (Константинополь) стверджують, що він брав участь у Першому Вселенському Соборі 325 р. у Нікеї, під час якого вдарив по щоці свого опонента Арія. Через що був заарештований, але до закінчення собору звільнений та оправданий. Серед підписів «символу віри» його ім'я не значиться, проте список збережено не повністю. Єпископ Теогнід Нікейський належить до персон, чия участь у соборі історично підтверджена. Згідно Св. Андрію Критійському, він переконав Миколая у католицькому світобаченні.

Помер приблизно у 345 році. День смерті Святого Миколая відзначають як день Святого Миколая, або просто Миколая щороку 6 грудня по новому стилю (церкви, що користуються Григоріанським календарем) та 19 грудня по новому стилю (у 20 — 21 столітті)(церкви, що користуються Юліанським календарем.

Різдво

В Україні, як і в інших країнах, Різдво, свято Народження Ісуса прищепилося на поганському ґрунті шанування Нового Сонця, Нового Хліборобського Року, що починається з поворотом сонця на весну. Відповідно до цього, різдвяна обрядовість тісно в'яжеться з віруваннями в щасливий почин та з магічними діями, що мають забезпечити в тому наступному році добрий урожай. З огляду на велике значення, що мають для всієї родини ті магічні дії, різдвяної обрядовості, в ній повинні брати участь всі приналежні до родини, і то не тільки живі, а й покійники. Всі мають брати участь у Святій Вечері, перед Різдвом. Таким чином до свята живих прилучається й поминальне свято небіжчиків, дідів. На Святому Вечорі властиво зосереджується взагалі головна увага свята, і на саме Різдво залишається тільки Служба Божа в церкві та відвідування і гостювання родичів і знайомих з відповідними розвагами та забавами.

Другий день Різдва називався колись Пологом Богородиці, у лемків Вимітним днем, бо того дня ходили по хатах чоловіки (мабуть, парубки) і замітали за тамтешню дівчину, за що діставали від господарів «почесне».

З початком Різдва вже можна було вживати скоромне. Власне до цього свята в кожному господарстві кололи свиней, щоб наготувати різноманітних м'ясних страв. За правило приходити один до одного в гості, щоправда, до обіду намагалися не відвідувати сусідів, особливо це стосувалося жіночої статі. Якщо жінка чи дівчина першою заходила в хату, то неодмінно «приносила лихо», а тому, запримітивши «небажаних гостей», примикали двері; коли ж оселю до обіду відвідував хлопець або чоловік, то його намагалися почастувати.

Колядники із «зіркою»

Відтак по полудню старші люди збиралися в гурти, а молодь починала колядувати (в деяких регіонах колядники водили свої ватаги навіть напередодні — пізнього Свят-Вечора). На Поділлі робили це лише другого дня свята

Різдвяні колядницькі ватаги споряджали переважно парубки. Вони заздалегідь вибирали ватага, себто керівника, «міхоношу», «козу», «пастуха з пугою» тощо. «Козу» зодягали у вивернутий вовною назовні кожух, прилаштовували солом'яні роги, хвіст і дзвіночок на шию; в інших регіонах були свої відмінності, зокрема ватага супроводжували «циган», «лікар», «жид», «смерть з косою» тощо. Проте обов'язковим атрибутом мала бути рухома зірка, яку постійно носив ватаг («Береза»).

Заходячи на подвір'я, колядники просили дозволу, і коли господар зголошувався, починали виставу із віншувальних пісень-колядок та жартівливих сценок. У поетичних текстах оспівувались господар, господиня та їхні діти, зичили їм щастя і здоров'я, а в господарстві, щоб були статки і щедрий приплід. Натомість, якщо в родині були діти, котрі довго не розмовляли, то таким давали напитися води з ритуального дзвіночка. Це начебто мало допомогти «оживити дзвінкий голос». Жінки ж, аби в них росли великі коноплі, ненароком обливали «міхоношу» водою. Якщо в оселі була дівчина, то вона обдаровувала кожного колядника яблуками та горіхами.

Дата народження Христа

Історично достовірна дата народження Христа наразі невідома. Святе Письмо не вказує ні дня, ні року, коли, саме народився Христос, що дає підставу окремим християнським течіям (напр. Свідкам Єгови) відмовлятися від святкування Різдва.

Числення, покладене в основу нашої ери, було зроблено в 525 році римським монахом, папським архіваріусом Діонісієм Малим, який засновувався на даних Хронографічного збірника за 354 рік (Chronographus anni CCCLIIII)[2]. В цих збірках народження Ісуса віднесено до року консульства Гая Цезаря і Емілія Павла, тобто на 1 рік н. е. Запис у Хронографі 354 р. має наступний вигляд: Hos cons. dominus Iesus Christus natus est VIII Kal. Ian. d. Ven. luna XV («При цих консулах Господь Ісус Христос народився в 8-й день до січневих календ у п'ятницю 15-й місяця»)

Пізніші дослідники знайшли, що та дата помилкова: Христос народився на 5 чи 6 років раніше, між 748 і 749 роком римського літочислення, як на те вказують астрономічні підрахунки, які врахували також згадку про затьмарення місяця, про яку говорять тодішні історики.

Різдво в Євангеліях

   Згідно Євангеліям, Ісус Христос народився в часи правлінні імператора Августа в юдейському місті Віфлеємі у сім'ї теслі Йосипа Обручника з Назарету в його нареченої Марії (Богородиці й Пріснодіви), які прибули до Віфлеєму для участі в перепису населення (Лк. 2:1,2). Через відсутність місця в готелі родина була змушена переночувати в печері, що використовувалася як хлів для укриття худоби від непогоди. Під час народження Христа над печерою зійшла Віфлеємська зірка, яка вказала про цю подію трьом волхвам (мудрецям). Першими прийшли поклонитися Христу пастухи, яким про цю подію возвістив янгол, потім волхви. Волхви піднесли Христу дарунки — золото, ладан і Смірну.

   Довідавшись про народження Христа, цар Іудеї Ірод велів провести побиття дітей у віці до 2 років, але Христос був чудом врятований від смерті. Однак родина Йосипа була змушена бігти в Єгипет і перебувала там до смерті пануючого Ірода.

Кутя

Кутя (рум. colivă, серб. кољиво, пол. kutia) (від грец. κουκκιά «зерна, боби») — обрядова страва, що подається на стіл у переддень Різдва Христового — Святий вечір — серед інших дванадцяти страв. З вживання куті починається Свят-вечір. Обов'язковими компонентами куті з давніх часів є пшениця, мак та мед. Сьогодні до куті часто додають інші компоненти — горіхи, родзинки, шоколад. Сирий мак до куті запарюють окропом, а потім перетирають у спеціально призначеній для цього посудині — макітрі з допомогою дерев'яного макогона. Спочатку смак тертого маку гіркуватий, але за деякий час гіркота зникає внаслідок додавання цукру.

Звичай готувати кутю простежується з дохристиянських часів. Її готували як ритуальну страву для душ померлих. Господар дому спершу мав вийти на ґанок та кинути у простір кілька ложок куті із спеціальною примовкою, що це для душ померлих предків. Також, крім куті для всіх членів родини у Святвечір, додаткова миска з кутею та ложкою кладеться на покуті або (в наші дні) перед фотографією померлої особи.

Звичай вживання "ритуальної куті" зберігся в Україні й досі. Тільки ця страва має окрему назву — коливо. (Зазвичай зараз типове коливо складається з вареного рису та розпарених родзинок.) Головним є те, що коливо — спільна страва, яку по черзі споживають однією ложкою. Досить цікавим є також те, що дихотомічність назви цієї страви характерна тільки для України, тоді як у сербів залишилася одна назва — коливо, а в росіян — кутя.

Святоріздв'яні хліби (кутя, колач або хліб) — то символи трьох астральних світил, "головних об'єктів святочного культу, тобто Місяця, Сонця, Зорі".

День Маланки. Новий рік. День Василя.

           

Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13—14 січня.

На відміну від Різдва й Хрещення, ці дні не відігравали важливого значення в релігійному календарі, тому в обрядовості їх майже не помітно церковних мотивів, хоча у православному місяцеслові значаться три свята.

13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії (Маланки), яка з юних років і до кінця днів своїх (померла в 439 р.) прямувала до Христа.

14 січня — свято на честь Василія (Василя) Великого (329—379) архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії.

Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня — за церковними святцями — свято Обрізання Господнє (саме тоді, згідно церковних джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм).

14 січня — перший день Нового року за старим стилем.

Найважливішими моментами традиційного новорічного свята в Україні середини XIX — початку XX ст. виступають ритуальний стіл, щедрування й засівання (обходи домівок із поздоровленнями, побажаннями), ворожіння, рядження, веселощі й забави.

Переддень Нового року своєю обрядовістю нагадує переддень Різдва. Вечір в народі називався щедрим, або багатим, що пов'язано зі звичаєм готувати багатий святковий стіл, де, на відміну від Свят-вечора, обов'язково були й скоромні страви.

На Новий рік, як і на Різдво, носили «вечерю», але цього разу не родичам і знайомим, а лише сільській бабі-повитусі.

Напередодні Нового року в селянському господарстві виконувався цілий ряд ритуальних дій виробничого характеру (господарська магія). Так, було прийнято у цей день привчати до роботи молодих коней, і волів, їх вперше запрягали. У деяких місцевостях на Меланки ловили горобців і палили їх у вогні. Попіл, що лишався, разом із насінням засівали у землю навесні, сподіваючись у такий спосіб захистити поля від птахів.

Характерною прикметою новорічного свята в Україні було щедрування — давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя членам сім'ї й розквіту господарства.

На відміну від колядування, обряд щедрування був завжди на Україні справді народним, позацерковним — звідси його радісне, оптимістичне звучання.

На Харківщині зранку 13 грудня із поздоровленнями обходили окремо хлопчики і дівчата, що називалось «меланкувати», а ввечері із щедрівками йшли по селу дорослі дівчата, співаючи:

Прилетіла ластівочка,

Сіла, пала на віконечко.

Щедрий вечір,

Добрий вечір,

Добрим людям

На здоров'я...

Висвітлюючи питання символіки й атрибутики аграрно-календарних свят, треба відмітити, що українське село і робітниче місто у дожовтневий період не знали звичаю новорічної ялинки. Як елемент традиційної новорічної обрядовості вона взагалі не характерна для східних слов'ян у минулому і була запозичена ними, очевидно, з Німеччини, де згадується вже в XVI ст.

Саме ялинка або точніше — різні види хвойних здавна використовувались в обрядовій практиці східнослов'янських народів. З вічнозеленими гілками були пов'язані анімістичні вірування в існування рослинних духів. Так, росіяни в XIX ст. підвішували у дворі «відьмине помело», тобто гілку сосни або ялини, що в одному випадку розглядалось як оберег від домовика, а в іншому — як місце його проживання.

За давніми народними уявленнями, ялинка втілювала в собі ідею рослинної або життєвої сили. Саме в такому символічному значенні вічнозелена хвоя як специфічний атрибут широко використовувалась (а нерідко й тепер використовується) у традиційно-побутовій обрядовості українців: весільній, поховальній, виробничій (при будівництву житла). Достатньо нагадати тут хоча б весільне гільце, що дуже часто виготовляється (особливо на заході України) із крислатих гілок сосни або ялиці.

Оздоблене весільне деревце, висота якого в деяких районах України перевищує метр, дуже нагадує новорічну ялинку. Логічно припустити, що звичай виття гільця й прикрашання ялинки на Новий рік стадіально споріднені і беруть свій початок із тих часів, коли календарна і весільна обрядовість складали ще нероздільне ціле.

В ряді районів перспективи врожаю овочів визначали за допомогою жевріючих вуглин, витягнутих із печі. Вуглики розкладали на пранику, даючи кожному назву рослини, яку передбачалось вирощувати наступного року. Вуглик, що згорав повністю, віщував урожай відповідних овочів і навпаки. Іноді подібний магічний прийом використовувався й у ворожіннях про здоров'я членів сім'ї.

Щоб дізнатися, котрий місяць року буде дощовим, розрізали навпіл 6 цибулин і в кожну половинку сипали солі. Цибуляні «блюдця» залишали на ніч на столі, позначивши попередньо, який місяць року кожне символізуватиме.

Але найбільше Новий рік пов'язаний із дівочими ворожіннями про шлюб, що характерно і для інших європейських народів. Магічні прийоми цієї ночі багато в чому схожі із тими, які мали місце на Катерини та Андрія. Приступаючи до ворожінь, дівчата звичайно намагалися отримати відповідь на чотири питання: чекати у Новому році шлюб чи смерть; якщо шлюб — то куди; хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим.

Відповідь на перше питання у багатьох місцевостях давала вишнева гілка, поставлена в день Катерини у воду на покуті. Якщо вона розквітала до Нового року, це вважалося хорошою ознакою. Поширеним прийомом ворожінь було слухання різних звуків: гавкоту собак, луни, людських голосів, тощо, які трактувались у негативному або позитивному плані.

Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалась у народі чарівною, з нею було пов'язано чимало повір'їв. Очевидно, під впливом християнства виникло уявлення про те, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо» і в бога кожна попросити що завгодно, або що «вода у криницях, перетворюється на вино». До Нового року, як і до свята Купайла, приурочені українські перекази і легенди про «палаючі гроші» та скарби. Існували й певні заборони. Так, у гуцулів у новорічну ніч не спали на печі, вважаючи, що в цю ніч на ній танцюють Василь і Меланка. Можливо, тут позначились якісь давні пережитки культу предків, тісно пов'язаного із культом вогнища.

Чимало різноманітних народних звичаїв та обрядів зв'язано із святом Василя — Нового року. Виразний аграрно-магічний зміст носив обряд «засівання», «посипання», розповсюджений не лише в Україні, а й у східних слов'ян у цілому. Ще вдосвіта по селу ходили посипальники — хлопчики 7—14 років. В руках вони носили торбинки або рукавиці, наповнені зерном. Заходячи до хати, посипальники здійснювали символічне посівання, говорячи при цьому:

Ходе Ілля на Василя,

Несе пугу житяную

Куди махне — жито росте,

Вроди Боже жито, пшеницю

І всяку пашницю.

У полі ядро,

У домі добро.

У полі колосок,

А в домі — пирожок.

Здрастуйте, з Новим годом,

з Василем!

Перших посівальників господиня садовила на порозі й роззувала, щоб "вдома краще кури неслись", а господар тим часом ішов з коцюбою до сідала і згонив курей, аби "починали скоріше нестись".

Крім індивідуальних, були й гуртові посівальники - так звані "товариства". Вони вибирали з-поміж себе старшого. На Чернігівщині головного посівальника садовили на лаву, приказуючи:

- Сядь же у нас та посидь, щоб усе добре садилося: кури, гуси, качки, рої та старости!

Тому нерідко юні посівальники водили з собою ще й перевдягнутого в козу "парубка" з великими вухами, зробленими з колосків.

Донедавна новорічне вітання було таким: «Сію, сію, посіваю, з Новим роком поздоровляю! На щастя, на здоров'я, на Новий рік! Щоб краще родило як уторік. Жито, пшениця, горох, сочевиця! Коноплі до стелі, а льон по коліна! Щоб хрещена голівка не боліла!»

Відмічений звичай, згідно з яким перший засівальник повинен був обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва. Це зерно давали курам — щоб краще неслися, або домішували до посівного зерна. Ця процедура носила явний аграрно-виробничий характер. Після закінчення всіх обрядових дій господарі пригощали посипальників, давали їм яблука, бублики, пиріжки та інші ласощі, а часто й дрібні гроші. Зерно, що хлопчики розкидали по хаті, господиня збирала і давала курам, щоб вони краще неслися.

Як і на Різдво, на Новий рік у багатьох районах України повторювалось магічне «лякання» дерев сокирою: дерева підв'язували солом'яними перевеслами або зрідка вовною (у Карпатах). У деяких обрядових діях бачимо елемент доцільного, адже утеплення стовбурів соломою і багаття в садку допомагали фруктовим деревам перенести зимові морози.

Можна назвати ще чимало різноманітних звичаїв та повір'їв, пов'язаних із днем Василя в народному побутовому календарі. Цього дня було прийнято поздоровляти чоловіків, яких звали Василями. На Закарпатті їх тричі піднімали вгору.

У деяких регіонах України в день Василя парубки засилали сватів, сподіваючись на добрі наслідки у Новому році (магія першого дня). Весілля ж можна було справляти лише після святок, коли розпочинався новий шлюбний період, що тривав до масляної.

У доповнення до сказаного про традиційні новорічні обряди слід додати, що українці не знали міфологічного персонажа, який би символізував Новий рік, подібно до французького «П'ер Ноеля», чи німецького «Санта Клауса». В українських казках і демонології зустрічається такий фольклорний персонаж як «Мороз», «Морозко», «Морозенко», — старий лисий дід із великими червоними губами, крижаними бурульками під носом — проте він не пов'язувався з Новим роком. Образ «Діда Мороза» порівняно новий, він з'явився в російській літературі XIX ст.

Хрещення Господнє (Богоявлення)

Хрещення Господнє (Богоявлення) (грец. Θεοφάνια - богоявлення) — третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу, яке православні та греко-католицькі християни відзначають 19 січня. З ним пов'язують хрещення на Йордані Христа. Народні назви свята - Йорда́на (або Ордана), Водохреща.

Коли Ісус Христос досяг 30-річного віку, він прийняв хрещення в річці Йордан. Вийшов на берег, а з небес почувся голос Бога-Батька, який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба. Звідси ще одна назва — Богоявлення. Православні та греко-католики вважають, що саме це свято засвідчує таїнство Святої Трійці. Адже в цей день, за християнським вченням, з'явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець — в голосі, Син Божий — у плоті, Дух Святий — у вигляді голуба.

Вважається, що на Водохреща, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей і зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби.

В цей день у всіх містах і селах, де є церкви, святять воду. Віддавна в народі посвячену на Водохреще воду вважають своєрідним спасінням від багатьох недуг. Її дають пити тяжкохворим, нею освячують храми, домівки і тварин. Залишається загадкою той факт, що водохрещенська вода не псується, не має запаху і може зберігатися протягом року. Дехто схильний вважати, що цьому сприяє срібло від хреста, який священик занурює в воду під час обряду.

Традиції

До Водохреща жінки намагалися не полоскати у воді білизни, бо «там чорти сидять і можуть вчепитися». Натомість дівчата у посвячену воду клали калину чи коралі і вмивалися, аби щоки були рум'яними. Загалом до Водохрещ протягом всіх свят жінки не ходили по воду, це мали робити лише чоловіки.

Напередодні Водохрещі святкується «Голодна кутя», або другий Святий Вечір. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять — постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подають пісні страви — смажену рибу, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутю та узвар. Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху — хлібину, «щоб хліб родився».

На другий день зранку ходять до церкви святити воду. Цією свяченою водою починається трапеза, нею ж кожний господар кропить усіх членів сім'ї, хату, інші будівлі, криниці.

За давньою традицією, церемонія освячення води відбувалася під відкритим небом, на берегах річок, струмків, озер. Ще напередодні Йордана, з льоду вирубували великий хрест («йордан») і ставили його поруч з ополонкою. Скульптурне зображення хреста встановлювали вертикально і нерідко обливали буряковим квасом, від чого воно набирало червоного кольору. Було прийнято також прикрашати хрест барвінком і гілками сосни.

До радянських часів у день водосвяття в селах і містах влаштовувались багатолюдні хресні ходи до річки. Крім ікон і церковних хорогв учасники цих процесій несли запалені «трійці» — три свічки, перевиті зіллям васильків, чебрику та інших квіток. Акт водосвяття в багатьох місцевостях супроводжувався стріляниною з рушниць порожніми набоями. Одночасно у небо випускали голубів, попередньо прикрашаючи їх стрічками з кольорового паперу.

Після Водохреща розпочинався новий весільний сезон, який тривав до Великого посту. Це був час веселощів і дозвілля. Молодь збиралась на вечорниці, сім'ї влаштовували складчини та ходили один до одного в гості з метою наблизити весну.

Прикмети

На Водохрещі день ясний — хліба будуть чисті, а якщо похмурий — буде у хлібі повно «сажки»;

Іде лапатий сніг — на врожай.

Якщо пасмурно — хліба буде вдосталь.

Якщо зоряна ніч — вродяться горіхи і ягоди.

Коли на Водохрещі випав повний місяць — бути великій воді.

Удень йде сніг — на врожай гречки: вранці — ранньої, вдень — середньої, а ввечері — для пізньої.

Якщо вдень випав іній, то у відповідний день треба сіяти пшеницю.

Під час освячення води йде сніг — добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.

Масляна

В Україні останній тиждень м'ясниць носив кілька назв – Масляна, Сиропустний тиждень, Пущення, Загальниця, Ніжкові заговини, Колодій тощо. Структурно він ділиться на три основні частини: зустрічний "переломний" понеділок, "широкий" четвер та "прощальна" (чи "шуткова") неділя. Кожна з них мала свою обрядову специфіку.

Основою обрядовою стравою Масляної (Масниці, Масляниці) були вареники з сиром, які вживалися з маслом чи сметаною. Виготовляли також гречані млинці, заправлені смальцем. Ними частували протягом усього тижня. Досить популярними серед селян були сколотини од масла (маслянка). "Нехай буде, – казали в таких випадках, – і маслянка, аби щоранку!"

Загалом Масляна вважалася жіночим святом, хоч участь у ньому могли брати і чоловіки. Але вони мусили за це відборговувати грошима чи горілкою.

У цей час широко практикувалися й погостини. Жінки, зібравшись у гурті йшли в ПОНЕДІЛОК до корчми і відзначали "початок Масної". У ВІВТОРОК жінки знову сходилися до шинку, вчиняли всілякі забави і сценки. СЕРЕДУ називали "зноби-баби". Якихось обрядів і дій, пов'язаних з цим днем не збереглося. Одначе в переломний чи широкий ЧЕТВЕР жінки, зібравшись у товариство піднімали тости за те, "щоб телята водилися" і намагалися в цей день не прясти, "аби масло не згіркло".

По своєму цікаво святкували П'ЯТНИЦЮ. Віддавна в Україні у цей день зять мав почастувати тещу. Щоправда, якщо хлопець оженився в осінні м'ясниці, то годилося привести до себе жінчину матір на другий день Різдва – це за умови, що теща була чемною і шанованою. Коли ж вона була сварливою і непривітною, – третього дня. Натомість, якщо весілля справляли в різдвяні м'ясниці, тоді запросини припадали на масляну п'ятницю. Гарно спорядивши повіз, зять з великими почестями саджав тещу в сани, запросивши й інших членів її родини, й гордо віз селом. Якщо ж він мав "на неї зуба", то вибирав багри, щоб сани перевернулися… За святковим столом він виголошував різномасті побажання, переважно жартівливого характеру: «Пийте, люди, по повній чарці, щоб у моєї тещі горло не пересихало!» – натякаючи на те, що вона занадто сварлива.

Але найцікавіше відзначали останній день Масляної – Сиропустну НЕДІЛЮ, Чорну неділю, Масне пущення. У різних регіонах були свої обряди й дійства. На Полтавщині, наприклад, у неділю сусіди й родичі обходили одне одного й просили прощення за образи. Вважалося, що саме в цей день має відбутися страшний суд, а тому годилося помиритися з тими, хто на цьому світі. Відтак, завітавши зранку до сусіда чи родича, пропонували таку мирову:

– Прости мені, – низько вклонившись, звертався сусід до сусіда.

– Бог простить, – відказував господар чи господиня.

– І вдруге прости!

– Бог простить…

– І втретє прости!

– Бог простить.

Після цих діалогів, які не розповсюджувалися лише на дітей, люди цілувалися, а якщо й ні, то все ж вважали, що заподіяна перед цим кривда втрачала гріховну суть. У такий спосіб народна звичаєва структура сприяла полагодженню різноманітних конфліктів між людьми, як кажуть зараз, розряджала стресогенну атмосферу, котра в повсякденному житті не була рідкістю. Недарма мудре народне прислів'я стверджувало: "Не вічно носити камінь за пазухою".

Як вже було згадано, протягом Масляної люди вживали переважно вареники з сиром. Та це обрядове їство було особливо пошанованим у неділю, а тому казали: "Вареники доведуть, що й хліба не дадуть".

Ввечері ж влаштовували цікавий обряд "полоскання зубів". У кожному регіоні обряд мав свої відмінності. Наведу найбільш поширені. У неділю ввечері, коли вже закінчувалось пущення, годилося вичистити із зубів залишки сиру.

Нарешті приходили розваги й до дівчат. Притримані від понеділка "ніжкові заговини" (кісточки від холодцю) дівчата виносили на вулицю й кидали від порога до воріт. Якщо кістка долітала до воріт, то дівчина буде здоровою протягом року, а коли перелітала через ворота – неодмінно вийде заміж.

Крім того, селянин і в цей день (неділя) традиційно прогнозували погоду. Вважалося: яка Сиропустна неділя, такий і Великдень; якщо сонце сходить вранці, то й ранньою видасться весна…

З різноманітними забавами та обрядами й завершувався останній день Масляної. Люди готувалися до найдовшого і, як уже мовилося, найсуворішого з усіх попередніх – Великого посту, а тому казали: "Масляна, Масляна, яка ти мала, – якби ж тебе сім неділь, а посту одна". Та що ж поробиш, коли, як стверджує інший крилатий афоризм: "Не завжди котові Масляна ".

Василь Скуратівський «Дідух. Свята українського народ» – К.: Освіта.

Бабине літо

Календарне літо добігло кінця. Осінь обережно прокладає свої стежки. Спадає спека, коротшають дні, похмурішають ночі. Часом плаче небо холодним дощем. Вересневі світанки імлисті, прохолодні, інколи з білуватими кучмами туманів у низинах.

Відлітають у вирій перелітні птахи, забираючи з собою на крилах тепло. Журавлі прощальним «курли-курли» розливають сум. Похмурий «двірник» осені — холодний вітер-листобій прибирає померклі барви природи.

Однак літо ще не забуває нагадувати про себе. Наприкінці серпня — на початку вересня, інколи в жовтні на два-три тижні встановлюється суха й сонячна, тиха й тепла погода. Здається, що повернулося літо.

У народі потепління осінньої пори, що триває часом два тижні, зветься «бабине літо». У піснях і поезії вислів цей є символом приємного, трохи лірично-сумного періоду другої молодості жінки.

Ця назва пов’язана з життям жінок-селянок. У цей час закінчуються польові роботи, і жінка трохи вивільняється від важкої праці. Збіг такого періоду відносно теплої і приємної погоди схожий на період, коли вік узяв своє, але старість ще не прийшла. Жінка після сорока років — пора бабиного літа.

В інших народів є свої назви. Так, у Північній Америці цей період називають «індіанським літом», бо забарвлення дерев стає схожим на яскравий одяг індіанців. «Літо бабусь» — кажуть німці, «баб’є лєто» — росіяни, а французи називають — «літо святого Мартиніка».

У повітрі літає павутиння. Легенда з Поділля розповідає: сонце взяло до себе дівчину, зробило її такою, що вона так само, як сонце, жила не ївши. Дівчина сидить і пряде без відпочинку, а восени видно, як у повітрі пливуть довгі нитки павутиння. Це від того, що дівчина пряде і нитки падають додолу. За легендою з Бойківщини, павутиння з’єднує небо й землю. Душа, яка прилетіла до прірви, має пройти по кладці, як павук по павутинні. Є й казка про дурня, який спускався з неба на тонкій мотузці-павутинці.

Снують павутиння молоденькі павучки, які єдиний раз у житті вирушають у мандрівку. Вилізе павучок на високу рослину і починає випускати павутиння. А воно підхоплюється вітерцем, і крихітна комашка вже летить над землею, щоб оселитися на новому місці. Буває, через кілька кілометрів від рідних місць приземлюються переселенці. Висхідні потоки часом піднімають їх високо, і це забезпечує далеку мандрівку.

Часом транспорт від пасажира відривається, і тому чимало порожнього павутиння носиться у повітрі. Сріблясті шовковисті нитки пливуть над річками й озерами, чіпляються за дерева, кущі, високі бур’яни, гойдаються на гілках, травах, осідають на ріллю і воду. У гарні сонячні дні особливо багато цих сріблястих струн.

Павутиння це має цілющі властивості. Якщо його прикласти до рани, кровотеча зупиниться, і рана швидко загоїться.

Багато павутиння віщує сніжну зиму.

Успіння Богородиці (28 серпня), або третій Спас (хлібний, горіховий), — це початок першого, «молодого» бабиного літа, яке закінчується 11 вересня. Цієї пори збираються до відльоту у вирій пташині гурти «другої черги». Якщо в цей час гарна погода, то «старе» бабине літо (13-21 вересня) буде негожим. Погідне бабине літо — на суху осінь.

Семенів день (14 вересня) — перший день «старого» бабиного літа. Яка погода цього дня — така подальша осінь.

Є й третє бабине літо. Припадає на Михайлівські дні — кінець другої декади листопада. Після чого встановлюється зимовий режим погоди, бо Михайло зазвичай приїздить білим конем — випадає сніг.

І — на закінчення. Осінь — пора чоловічої сексуальної активності, на противагу жіночому спалаху в час весняного квітування. Розпалена золотом кленів чоловіча енергія знаходить вихід у коханні. Вона сильніша, ніж весняна.

Медики пояснюють статистичний факт найбільшої кількості зачать, які припадають на осінь, ще й тим, що організм жінки за літо зміцнів і став більш підготовленим до материнства. Цьому ще сприяли релігійні регламенти, які між постами залишили «вікна» для весіль і безгрішної любові. Настає певний відпочинок селянок від польових робіт, певний спад трудової активності. Та й продукти нового врожаю сприяють частим весіллям.

Ремесла України

Багата Україна талантами, щедра на красу.

У кожному регіоні — свої звичаї, обряди, пісні, ремесла. Все це споконвіку створював народ — дарував незрівняну радість людям різних часів і поколінь.

Полтавщина, наприклад, славилася барвистими килимами та майстерними вишивками.

Косівщина — веселою керамікою та пухнастими ліжниками.

Майстри села Петриківка Дніпропетровської області славляться яскравим несподіваним розписом. Петриківський розпис прославив ремесла України. Петриківський промисел — це історично складений, збережений і донині унікальний осередок народної творчості. У старовину місцеві майстри займалися не тільки декоративно-орнаментальним розписом. Вони писали і сюжети картин, а ще вишивали, вирізували узори з паперу — робили витинанки.

Для виготовлення фарб майстри використовували натуральні барвники: соки трав, квітів, ягід, сажу, різнокольорові глини. Змішувались барвники на жовтку яйця. Ця техніка і досі є улюбленою в Петриківці, тільки пігментами (барвниками)тепер тали акварель і гуаш.

Петриківка гарна своєю ошатно-святковою звучністю, яскравістю, чистотою барв, ритмічною побудовою орнаментів. Улюблений колір — червоний. Частіше заве його сполучають із зеленим — таке поєднання створює радісний настрій.

Отже, барвисті українські килими, кераміка, Петриківські розписи є традиційними ремеслами України.

Народний одяг — витвір мистецтва

Український народний одяг — яскраве і самобутнє явище в історії його народу. Воно розвивалося й удосконалювалося впродовж століть.

Історія українського вбрання пов'язана з традиціями Київської Русі. Колекціонуючи малюнки, українського одягу, ми дійшли висновку, що з він тісно пов'язаний з розвитком ткацтва та різноманітних ремесел. Так, костюм української селянки в добу Давньої Русі складався з вишитої сорочки, спідниці, що являла собою два незшитих полотнища картатої або орнаментованої тканини. На голові у дівчини був вінець, а у заміжньої жінки убір із дорогої тканини, на який накидався шматок тканини у вигляді рушника. На ноги наші прабабусі й прадідусі одягали плетені або шкіряні постоли.

До чоловічого вбрання належали сорочки до колін. Вони одягалися навипуск, підперезувалися в'язаним поясом, на якому кріпилися кресало, гребінь та невеликий ніж. На голові була шапка, взуттям служили личаки або шкіряні постоли. У прохолодні пори року чоловіки носили кожухи.

У городян був дещо інший одяг. Жінки носили довгу сорочку та незшиті обгортки. На голові у дівчат, як і в селянок , був вінець, а в жінок — очіпок. Міські мешканці мали багато прикрас — привіски, сережки, намиста, браслети.

Одяг багатих людей виконувався х дорогих тканин. У жінок були накидки типу плащів, кольорові чоботи, а голову обвивало рушникоподібне вбрання, під яким носили шапки, прикрашені дорогоцінним камінням, вишивкою. Головний убір жінки, як і багато інших елементів убрання, мав ритуальне значення.

З часом костюм змінювався. У XVH-XIX ст. одежа стала своєрідною позначкою, за якою визначалась належність людини до бідних чи багатих. У сім'ях забезпечених для пошиття костюмів використовувалися дорогоцінні тканини. Заможні козаки носили сорочки з тонкого полотна. Такі сорочки були вишиті золотом чи сріблом. На початку XX століття в народному одязі відтворювалися певні елементи культури Європи. Внаслідок поширення досягнень професійної моди у сучасному одязі більшості народів світу відчуваються певні стандарти та еталони. Однак має місце й самодіяльна мода, представники якої стимулюють пошук так званих індивідуалізованих костюмів.

 Обереги  дому

Колись навіть саму згадку про обереги, про їх вплив на наше життя називали забобонами і висміювали. Та останнім часом в побут народу знову повертаються традиції, які складалися віками. З сивої давнини прийшов до нас звичай прикрашати оселі оберегами. Найчастіше їх виготовляють з природних компонентів, що символізують для людини здоров'я, затишок в родині, любов, щастя.

Іноді самі назви звичних нам рослин підказують, яку роль вони відіграють ужитті людини. Хто не знає квіточки, яка ніколи не в'яне, — безсмертника? Мабуть, саме тому він здавна вважається оберегом, який символізує довголіття.

Не випадково, певне, в народі існує повір'я, що часник, перець, вироби з солоного тіста відганяють від дому біду та нещастя. Біла лляна стрічка є символом єдності в родині. Колоски жита та вівса — обереги краси. Мак охороняє нас від різних наврочень. Горох, гречка, квасоля символізують гарний врожай, тобто добробут, горіх — міцне здоров'я. Вважається, що трав'яний віночок приносить в дім удачу, а мішечок із зерном — щастя в домі. У цьому приховано багатовікові спостереження народу, його мудрість.

Мало значення навіть те, як і де розміщується оберіг. Якщо прилаштовували господарі віночок чубчиком догори, значить, мали не меті вберегти свій дім від нечистої сили та відьом. А от віночок чубчиком донизу обіцяв привабити гроші у родину. Якщо прибивали господарі підкову на дверях ріжками доверху, отримували допомогу в своїх справах від неба. Якщо підкова висіла донизу, то оберігала дім від сварок, хвороб.

Не знали колись наші предки дорогого посуду. Він був глиняний, найпростіший, але також мав силу оберегів. Глечики, наприклад, вважалися символами повного життя. Коли купували глиняний посуд, обов'язково дослухалися до його «голосу». За тембром розрізняли «горщик» — чоловік і «горщиця» — жінка. У домі повинні треба було мати і горщики, й горщиці, щоб панувала злагода в родині, добре велося й жінкам, і чоловікам.

Багато хто з нас і сьогодні знає повір'я: не слід тримати в хаті розбитого, пощербленого посуду. Це не просто якийсь забобон. Повір'я з'явилося саме тому, що дуже довго наші предки користувалися переважно глиняним посудом. Вони вірили, що він має життя, як і людина: народжується, живе, помирає. Розбиті, тріснуті горщики вважалися вже мертвими. їх закопували в землю.

Людське життя завжди сповнене тривог, клопоту. Що б не відбувалося в родині, батьки завжди намагаються захистити своїх дітей, рідних. Кожен прагне убезпечити власне життя від випадковостей. Обереги допомагають повірити в себе, в те, що все буде добре. Особливою силою наділяються речі, які переходять від покоління до покоління. Досить часто сімейним оберегом стає весільний рушник. Коли одружується молода пара, їй обов'язково стелять під ноги рушник. Традиція вимагає зберігати такі рушники, не брати їх у щоденний вжиток. Якщо родина жила добре, в злагоді, заможно, то й рушник ставав своєрідним оберегом вже й для їх дітей. Люди вірили: ми створили родину на цьому рушничку, самі добре прожили, то й діти наші будуть так само в злагоді жити. От і передаються від матері до доньки такі національні обереги.

Підкова, українська вишиванка, писанка, вербова гілочка, освячена в церкві, дерево калини, сніп жити чи пшениці, соняшник біля хати — завжди вважалися сильними оберегами. До деяких з них люди так звикли, що мало увагу звертають на їх магічну дію, використовують і побуті для краси, для лікування.

У наших домівках сьогодні дуже багато всього неприродного, синтетичного: посуд, одяг, меблі, килими. Такі речі не можуть нас захистити, стати оберегами. Справжні обереги ті, що створені з дерева, глини, рослин. Оберегом, який захистить нас і поліпшить настрій, може бути звичайний кетяг калини в глиняному глечику, засушені колоски жита, які ми принесли з прогулянки до поля й багато чого іншого. Природа збагачує та захищає людину. Давайте не будемо про це забувати, коли прикрашатимемо свій дім оберегами.

Національний характер українців

Національний характер — це «дух» народу, найглибші його прояви, які об'єднують людей окремої нації. Він виникає історично, внаслідок певних етапів, які проходить окрема маса людей, і впливів, яких вона зазнає.

Головні причини формування національного характеру, або ментальності, — географічне положення країни, історичні обставини, суспільні умови, культура та власне особливості психології цього народу. Найяскравішими представниками вітчизняного світобачення, на думку вчених, були Г. Сковорода, Т. Шевченко та М. Гоголь. Саме в їхній творчості ми знайдемо найглибше його розуміння.

Україна розташована на надзвичайно плодючій землі, тому кожна українська сім'я могла повністю забезпечити себе і селитись окремо. Від землі залежала людська доля, тому зв'язок із землею посилювався як запорука щастя. Українець сприймав землю як святу матір, бо з неї створено людину, вона освячена кров'ю предків та захисників. Для нації хліборобів земля була годувальницею; бити її без потреби вважалося таким же страшним гріхом, як бити матір. Найурочистішою клятвою вважалося з'їдання грудочки землі — форма причастя до найбільшого скарбу. Радіючи роботі на землі, українець прагнув близькості до природи більше за спілкування з людьми. Великі простори його землі виховували у ньому поклоніння життю, сонцю, землі. Маючи природу як основний шлях пізнання Бога, людина ототожнювала її із Творцем. Такий Бог об'єднував собою небо й землю, а отож, і Всесвіт із народом та окремою людиною.

 Українець — індивідуаліст; більше за все він цінував свободу окремої людини, і перш за все свободу самого себе. Тому не засновував міст та й узагалі цінував рівність і демократію аж до крайнощів: стихійності (вибори в Запорозькій Січі) та анархії, навіть вузького егоїзму.

Зовнішня політика України тривалий час зводилася до вибору «із ким бути»: із Туреччиною, Литвою, Росією, Австро-Угорщиною чи Польщею. Життя серед прекрасної природи і постійна загроза усе це втратити виховували любов до життя, напруженість його кожного моменту (як казали козаки, закликаючи до повстання: «смерті все одно не уникнути, то яка різниця, від чого помирати — від старості, шаблі чи від палі»).

Очевидно, що сім'я та, ширше, рід — головна суспільна одиниця українця. Правителі мінялися кожен день, сьогоднішня влада карає на горло прихильників учорашньої, і українець охоче ділив увесь світ на «своїх» і «чужих». У політиці від мене однаково не залежить нічого, а в господарстві я все роблю сам. Цікаво, що ідеалом хліборобів був не батько-мисливець та воїн, а мати-берегиня, тому саме мати була центром багатьох сімей.

Індивідуаліст-українець і взаємини з оточенням теж налагоджував особисто; про це зазначає козацьке побратимство. Я відповідаю за самого себе, сім'ю і за друга, але не більше.

Українець сприймав світ не розумом, а серцем. Почуття, інтуїція для нього важливіші за докази. Він не обмірковує, а переживає життя; тому в українських піснях стільки ліризму, ніжності, суму. Прагнучи до власного щастя, українці створюють прекрасні зразки любовної лірики. На прикладі фольклору ми бачимо, що на відміну від більшості держав кохання було чи не головним чинником у виборі супутника життя.

Який же висновок зробимо ми, дослідивши наш національний характер? По-перше, особливий характер українців — реальність. Він відрізняється від характерів усіх сусідніх народів. По-друге, наш характер — не кращий і не гірший за інших. Він просто існує й має свої недоліки й переваги. Знати його, досліджувати, поважати й працювати над посиленням сильних якостей і подоланням недоліків — ось справа, гідна сучасного українця.

Українська іграшка — чарівний дивосвіт мистецтва

Перша улюблена іграшка дитинства... У кожного з нас вона своя. Світ іграшок також переживає зміни, як і світ людей. Раніше популярними були одні іграшки, тепер — інші. Придивімося, як по вулиці ідуть в дитсадок мами з малюками. Іноді дітлахи несуть в руках улюблену іграшку. Не треба пильно придивлятися, щоб побачити, що дівчатка найчастіше пригортають до себе довгоногу цибату ляльку з заморським ім'ям Барбі, а хлопчаки взагалі тримають якихось жахливих пластикових монстрів, пофарбованих в темні неприємні кольори. Такі ж іграшки заполонили й полиці наших магазинів. Вони однотипні, байдужі, холодні...

На жаль, ми забули про традиційні народні українські іграшки — добрі, веселі, яскраві, виготовлені з природних матеріалів. Вони, звичайно, не виблискують так, як глянцева холодна пластмаса, зате мають в собі набагато більше — частинку душі цілого народу.

Українська іграшка, як і саме життя нашої нації, сягає глибокої давнини. Люблячі руки мам і бабусь завжди творили для своїх малюків забавки з того, що було в домі: з клаптика тканина, рослинки чи овочу. Ляльку робили з кукурудзяного качана, возика з дерева, корівку з маленького гарбузика... Вони були простими, ці іграшки, але в них зберігалися сили землі і сонця, теплота рук рідних людей.

Здавалося б, іграшка — це дитяча забавка не варта уваги дорослої серйозної людини. Але завжди були по всій Україні майстри, які знаходили особливий сенс у виготовленні іграшок для дітей. Вправний тесляр творив із дерева коника-гойдалку. Таких коників обов'язково купували маленьким хлопчикам, і вони приносили дітям чимало щирої радості. З-поміж глиняних горщиків, тарілок, гончарі виставляли на ярмарках і півників-свищиків, і крихітний керамічний посуд. Здавна виробляли майстри в Україні й іграшки, які рухаються. Весело крутилися маленькі вітрячки, стукали молотками ведмеді-ковалі, танцювали по колу цап з козою.

Сьогодні, мабуть, тільки в етнографічних музеях можна побачити чудові ляльки з пасма лляних ниток. їх вміло перев'язували в кількох місцях, щоб вийшли руки, ноги, коса до пояса. Майстрині виготовляли невеличкий одяг для таких ляльок. Це завжди був національний костюм, традиційний для тієї місцевості України, де робили ляльку. Як і годиться, для цих нарум'янених красунь з вишитими бровами знаходився і розмальований возик — колисочка, а для лялькового «господарства» — макітерки й полумисочки. Іграшковий глиняний посуд також відображав свої традиції кожного регіону. Глиняні забавки з Полтавщини дещо різняться від тих, які використовували, скажімо, на Поділлі. Можливо, для гончарів створення іграшок також було певною забавкою, відпочинком від основної роботи. Адже хоч гончарство завжди вважалося окрасою українського ремесла, але робота ця досить важка, вимагає багато часу і сили. Бо ж спершу потрібно було накопати глини, дати їй дозріти на подвір'ї. Глину доводилося весь час перемішувати і поливати водою, виконувати ще чимало необхідних дій, поки вона ставала придатною для формування виробу. В народі завжди казали, що виріб на гончарному крузі виходить гарним тільки тоді, коли в нього вкладають душу. А на Чернігівщині, виготовлені з глини і випалені в горні вироби навіть називали «душами». Тож виходить, що і кожна маленька глиняна іграшка — це теж частинка душі майстра, який формував її вручну на гончарному крузі, а потім ще й розписував з допомогою курячого пір'я чи ріжка чудернацькими, вигаданими ним самим квітами, чи народним орнаментом.

Не менш улюбленою в народі завжди була й дерев'яна іграшка. Вважалося, особливо в Правобережній Україні, що найкращі дерев'яні іграшки народжуються в Яворові на Львівщині. Чого тільки тут не створюють для малечі: дитячі меблі, дерев'яний ляльковий посуд, маленькі музичні інструменти... Найбільше цінуються коники на коліщатках. Іноді руками цілої родини творяться ці іграшки. Чоловіки-майстри старанно виробляють коників з дерева, а їх дружини і діти розмальовують їх яскравими барвами, які не тільки забавляють малечу, а й ще й звеселяють домівку, в якій «оселяються», наповнюють її запахом дерева.

Так, народні іграшки мають неповторний аромат. Вони пахнуть деревом, випаленою глиною, природою... На відміну від тих штучних і безликих, з порожнім, а часто й жорстоким, поглядом пластмасових очей, які пропонує сучасна промисловість.

Дерев'яні саморобки для дітей поширені в усіх областях України. Наприклад, ті ж ведмеді-ковалі виготовлялися практично всюди в Україні. Як і коники-гойдалки, різноманітне сільськогосподарське знаряддя — лопати, граблі, плуги, іграшкова зброя — мечі, луки, рушниці. Виготовляючи такі іграшки, кожен майстер вкладав у них частинку свого мистецького хисту. Адже прикрашали дерев'яні забавки для дітей розписом, різьбленням, випаленими узорами. Так само, як і вироби для вжитку дорослих.

Не тільки засобом забавити дитину, заспокоїти її була українська іграшка. В ній поєднувалася краса і практичність. Коли маля спиналося на ніжки, починало ходити, батьки купували дерев'яні каталки, за які дитина могла триматися під час перших своїх кроків. Здавалося б, для такої цілком конкретної мети могли згодитися не надто художні вироби. Однак і ці витвори увібрали в себе мудрість народу, бажання оточити дитину гарними речами з самого малку. А тому витворювали такі каталочки у вигляді півників, птахів, навіть метеликів, різних звірів, розмальовували їх яскравими узорами.

Ми багато втрачаємо від того, що сьогодні дерев'яна народна іграшка переживає пору забуття. Відійшли в минули яскраві з любов'ю і художнім смаком зроблені коники-качалки, які виколисали не одне покоління вершників. Не побачиш в руках сучасної дитини вітрячка або млинка, які весело крутяться, і не тільки забавляють малечу, а ще й вчать розуміти явища природи, стан погоди: віє вітер — тріщить, крутиться вітрячок, стихає — і замовкають дерев'яні крильця.

А гойдалки з розписаними бочками і спинками! Для багатьох українців старшого віку спогади дитинства пов'язані саме з ними.

Та й глиняні іграшки також опинилися на грані зникнення. Лише подекуди з'являються вони на ярмарках. Трапляється їх ще побачити на Сорочинському ярмарку на Полтавщині, але вибір таких забавок невеликий. Найчастіше — це свистунці. Хоча й вони програють у художньому оформленні тим, які побутували колись.

Мабуть, можна віднести створення української народної іграшки до забутих сьогодні ремесел. Чи відродиться воно колись? Адже кожна невелика дитяча забавка — це відтворення художнього смаку нашого народу, вміння зробити з найпростіших речей справжнє мистецьке диво. До того ж таке, яким користуються щодня, яке не стоїть на полиці лише задля окраси, а сповнене життєвого смислу, бо допомагає людині, котра росте, пізнавати світ, бачити розмаїття всіх його барв.

Народ скаже, як зав'яже...

Те, яку велику роль відіграє слово у житті, люди зрозуміли давно. Це знайшло своє відображення у фольклорі, українських прислів'ях і приказках. Дуже влучними висловами наш народ вміє охарактеризувати цілу гаму почуттів, що виникають у різних життєвих ситуаціях, від спілкування з тією чи іншою особою.

Народне прислів'я каже: «слова ласкаві, та думки лукаві». Навіть не потрібно надто напружувати уяву, щоб зрозуміти, що йдеться про хитру, улесливу людину, котра в очі говорить щось гарне, а справи робить погані. А про того, хто швидко орієнтується в обстановці, вміє дати чітку відповідь, сказано так: «слова не позичає» або «за словом до кишені не лізе».

Іноді ми говоримо щось зайве, а потім жалкуємо про це. Знайдемо в народній скарбничці відгук і на цей випадок. Існує багато прислів'їв з цього приводу: «слово не стріла, а глибше ранить», «слово не горобець, вилетить — не піймаєш».

Велика сила слова. В народі завжди поважали тих, у кого слова не розходяться з ділом, хто вміє дотримуватися даного слова. Народна мудрість вчить не кидати слів на вітер. Недаремно кажуть: «Давши слово — держись, а не давши — кріпись». Є й інша приказка: «краще не обіцяти, як слова не держати». А ще народна мудрість дає цінну пораду не розкидатися словами, бо по тому, як і що ми говоримо, інші люди судять про наш розум. Адже, справді, краще промовчати, коли немає що казати, бо слово — срібло, а мовчання — золото.